Глава 7

Коротше, хочете дізнатися, який я висновок для себе зробила після тридцятихвилинного спілкування з Платоном? 

Так от.

Я — безнадійна.

Принаймні іншого пояснення, чому я так швидко втомилася від “цілющого” флірту, в мене не було.

Ні, ну серйозно. Ми сміялися, жартували, наче все чудово йшло, а потім я раптом зловила себе на думці, що краще б це все скоріше закінчилося. І після цього ні про що інше вже мислити й не могла, не те щоб активно підтримувати розмову.

— О, ти обов’язково повинна там побувати! — вигукнув Плат, змусивши мене здригнутися.

Де побувати? Коли він встиг перейти на цю тему? Щось я втратила нитку розмови. Прекрасно!

Цікаво, а де Іванка, і як скоро вона вирішить перевірити, як у нас йдуть справи?

— Ліно? — знову покликав хлопець, нахмуривши брови.

— Вибач, — мені стало соромно. — Я просто… замислилася.

Ледь не ляпнула, що втомилася. Це було б чесно, але дуже нетактовно. А так — нейтрально-ввічлива відповідь, сенс якої нехай сам додумує.

— Я надто на тебе напираю, так? — тихо запитав він з легким розчаруванням.

Ой, здається, ось і кінець.

— Та ні, — поспішила запевнити, не бажаючи його образити. — Я…

— Ху-у-у-ух! — весело пролунало мені на вухо, і за мить тендітні знайомі руки обняли мене шию. — Як ми натанцювалися!

Я знала! Знала, що Іванка почує мій ментальний сигнал SOS!

— А ви тут як? — лукаво поцікавилася подруга.

— Не сумували, — відповіла я, натягнуто посміхнувшись.

— Ми прекрасно, — разом зі мною відреагував Плат, але тепер в його голосі виразно прозвучав сарказм.

Іванка, звісно, теж це зрозуміла, тому кинула на мене стривожений погляд.

— Не хочете вийти на повітря? — запитала вона вже не так бадьоро. — Я ж обіцяла тобі терасу показати.

— Я лише за, — відповіла, вдячно стиснувши її руку.

— Плат, ти з нами? — запитав Богдан в Платона.

Я думала, що він відмовиться, чесно. Проте, розвівши руками в сторони, він сказав:

— Якщо ви запрошуєте, то авжеж. Думаю, нам всім варто передихнути, — і підморгнув мені.

Схоже, на мене не зла не тримають. Це тішило.

— Окей, тоді йдемо, — підсумувала Іванка, а потім, глянувши на мене, додала. — Кароліно, пам'ятаєш, я казала там холодно?

Точно, треба куртка. А де її власник, до речі? Втім, мені яка різниця?

Я одягнулася, підхопила сумочку і пішла за друзями в бік тих самих багатостраждальних сходів.

— Принцесо, давай руку, — промовив Плат, коли ми почали спускатися. — Мені так буде простіше тебе спіймати.

— Дякую, що нагадав за той фейл, — я закотила очі, але без роздратування.

— Та з усіма буває, — відмахнувся він. — Однак так буде безпечніше. Друга година ночі. Тут вже мало тверезих залишилося, а ті, що вже “веселі”, й збити ненароком можуть.

Ну, тут не посперечаєшся, тож я таки поклала руку на галантно підставлений лікоть. 

Ми повільно рушили вниз, і поки я намагалася не перечепитися знову, Іванка з Богданом уже встигли відійти далеко вперед. Їхні силуети швидко зникли в напівтемряві, але Платон впевнено вів мене по їх маршруту. Проте наздогнати їх нам не судилося, адже неподалік танцполу, який нам треба було минути, супровідник різко зупинився і вп’явся очима в щось.

— Що сталося? — запитала, побачивши, як він весь напружився.

— Принцесо, — звернувся, не повертаючи голови, — почекай мене тут. Я зараз повернуся.

І перш ніж я встигла щось уточнити, рішуче попрямував кудись вбік.

Зізнаюся, стоячи посеред натовпу наодинці, я відчувала себе максимально розгублено. Типу, і назад не повернешся, бо там вже немає до кого примоститися, і де тераса, я також не знала. Ні, можна було б написати Іванці, але ж Платон просив його почекати. 

Загалом дивна ситуація вийшла.

Щоб не заважати іншим відвідувачам, я відійшла трохи і зупинилися біля бару. Але місце обрала таке, щоб не пропустити повернення свого бідового лицаря. Та він щось не дуже поспішав.

Зрештою, я таки вирішила зателефонувати подрузі, але зненацька навпроти мене хтось зупинився. І не випадково.

Високий, кремезний чоловік у чорній сорочці та чорних штанах дивився прямо на мене. І цей його холодний та хижий погляд змусив мене завмерти від страху й відрази водночас.

Я вдихнула глибше, намагаючись не показати збентеження, хоча серце вже билося швидше.

А чоловік все стояв. І йти не збирався від слова зовсім.

Платон, чорт би тебе побрав, де ти?!

— Ти мені підходиш, — заявив незнайомець, повільно обводячи мене новим брудним поглядом з голови до ніг.

— Ем, перепрошую, мене чекають... — я зробила півкроку назад, намагаючись зберігати спокій хоча б ззовні.