6.2

А далі почався справжній потік знайомств.

Спочатку до мене підійшли ті, хто сидів найближче, але потім почали підходити й з інших кутків. 

Маша, Олег, Санич, Амелія, Руслан, Стас… Імена постійно змінювалися, змушуючи мене все більше плутатися. Та попри це мені було цікаво спілкуватися з кожним. Хтось, як от “Санич” (сам наполіг, щоб я так його називала), сипав жартами один за одним, змушуючи мене щиро сміятися, а хтось, як от Амелія, намагався ненав’язливо випитати, хто я така і звідки так неочікувано взялася.

Авжеж, поговорила я  далеко не з усіма. Наприклад, чорнява дівчина, що не злазила з Макса, а також сам він, більше до мене діла не мали, віддаючи перевагу компанії один одного.

А я й лише рада була, що вони про мене забули. Завдяки цьому мені навіть вдалося максимально розслабитися. Ба більше, відчуваючи, що емоції мене переповнюють, я сама потягнула Іванку та Амелію танцювати! І байдуже, що взагалі-то не знала, як це правильно робити. Я була переконана, що на місці зорієнтуюся, і так воно й вийшло.

Пісні змінювалися одна за одною, а ми, наче божевільні, стрибали без упину. Чесно? Я отримувала неймовірне задоволення. Можливо, це тому, що для мене це було щось нове й захопливе. А може, мені просто пощастило опинитися серед людей, які заряджали своєю енергією. 

Натанцювавшись, ми пішли назад до столика. Цього разу я вже впевненіше крокувала, вважаючи, що гарно орієнтуюся у просторі. Однак це й стало моєю першою великою помилкою. 

Отож, підіймаюся я сходами, вся така щаслива і впевнена, роздивляюся декор на стінах (все ще була під враженням), а потім раптом оступаюся і… починаю падати. На щастя, закінчилося це падіння не твердою підлогою, а м’якими, сильними руками.

Я була настільки шокована, що не змогла одразу розплющити очі, щоб подивитися на свого рятівника. Ось тільки його, схоже, це не влаштовувало.

— Невже принцеса не хоче познайомитися зі своїм лицарем? — насмішкувато промовили в мене над вухом.

Голос був незнайомим, тож я, набравшись сміливості, повернулася в реальність. А ця реальність, між іншим, подарувала мені доволі цікаву картину: чорне волосся, що декількома неслухняними пасмами спадало на лоб, світлі очі, гострі вилиці, легка усмішка, біла класична сорочка з розстібнутими верхніми ґудзиками і стильні джинси сірого відтінку.

Ого! А “лицар” виявився дуже навіть непоганим.

— Дякую, — пискнула я й одразу почала озиратися, намагаючись зрозуміти, перед скількома людьми я щойно осоромилася. Та, здається, таких було небагато. — Справді дякую, — повторила, повернувши погляд на чоловіка.

— Я не міг допустити, щоб така краса постраждала, — звабливо промуркотів, нахиляючи голову. — До речі, я Платон.

— А я Кароліна, — автоматично кинула, а потім нарешті повністю отямилася й усвідомила, в якому положенні знаходжуся. — А ти не міг би мене, ну, відпустити?

Було якось некомфортно стояти в обіймах незнайомця, хай і такого привабливого.

— Не хочеться, але бажання принцеси — закон, —  відповів він, ширше усміхнувшись, і нарешті випустив зі своїх рук.

Тим часом до нас наблизилася білява голова Амелії.

— Ліно, ти чому відстала? — з турботою запитала вона, а потім помітила чоловіка поруч. — О-о, Плат, і ти тут. Тоді все зрозуміло.

Ще один знайомий? Цікаво…

— То ми в одну сторону прямували, принцесо? — запитав в мене цей Платон.

— Мабуть, — ледь всміхнулася і відступила ближче до Амі. — Вибач, я тут трішки ледь не вбилася.

— А я її врятував, — гордо заявив новий знайомий.

— Герой, та й годі, — пирхнула білявка. — Йдемо вже, поки Іванка не прибігла.

А Іванка, коли ми підійшли, дійсно вже була готова бігти мене шукати. З одного боку, це було мило, а з іншого — мені стало якось незручно, що вона постійно мене оберігає, коли могла спокійно насолоджуватися вечором з Богданом.

Власне, щойно ми залишилися удвох, я не стала це тримати в собі, а сказала їй прямо.

Ось тільки вона відреагувала у своєму стилі:

— Ой, не починай. Ти тут вперше, тому я не хочу, щоб щось пішло не так. Хоча, як я бачу, в тебе навпаки все йде саме так, — і багатозначно глянула у бік Платона, який саме вітався з кимось із компанії.

— Ну, ні-і-і. Нас з ним нічого не пов’язує, — засміялася я, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають.

— Та чому? Не буду приховувати: для стосунків він точно не підходить, але суто щоб відволіктися і гарно провести час — дуже навіть.

— А який сенс? Я все одно не готова до, гм, чогось нового.

— Сонечко, від флірту ще ніхто не вагітнів, — пожартувала вона, легко штовхнувши мене плечем. — А ось настрій собі підіймав, це точно.

— Не знаю, — мені стало якось ніяково.

Хіба це не зробить мене зрадницею? Типу, ми розійшлися із Захаром, але так швидко дозволити собі фліртувати з кимось іншим…

— Для початку ти можеш просто поспілкуватися, — мовила вона, перебиваючи мій потік думок. — А далі вже буде видно.