Глава 6

Мабуть, він розраховував, що я моментально зашаріюся від цього погляду або ж якось інакше покажу, що мені не байдуже на його увагу, та… не на ту він натрапив.

Що-що, а брати себе в руки я вміла гарно. Звісно, не без виключень, але цього разу мені знадобилося всього секунд п’ять, щоб оцінити ситуацію і обрати правильну тактику поведінки.

Тож, що ми маємо? 

Максиміліан тут, але ж яке мені до нього діло? Ну, потрапили в одну компанію. Ну, друг він мого брата. І що? Я дівчинка доросла, тому сама можу вирішувати, де мені бути та що робити. А він нехай своєю кралею он займається. Якщо пощастить, вони взагалі скоро зникнуть у пошуках усамітнення. Тому треба просто почекати і постаратися забути, що він десь поряд.

— Ліно? — тихо покликала Іванка, змушуючи мене розірвати зоровий контакт з другом брата.

— Не зважай, — якомога легковажніше відповіла. — Це я так. Думала, що забула вдома телефон. Але ось він, — і потягнулася в кишеню по смартфон, щоб правдивіше було.

І тут до мене дійшло.

Кишеня. Куртка. Не моя. Чорт!

Це якесь прокляття, так? Чи покарання за те, що взяла чужу річ?

Ай, що зроблено — те зроблено. Зрештою, тут доволі темно. Якщо вчасно сховати “сліди злочину”, то, може, Макс і не впізнає свій предмет одягу.

Тому я швидко-швидко скинула косуху з плечей, намагаючись зберігати при цьому незворушний вираз обличчя.

— Фух, добре. Бо я вже злякалася, — з полегшенням видихнула подруга, після чого одразу ж перемкнулася: — І що скажеш? Круто тут?

— Ну… — я зам’ялася, бо досі не розуміла, як я до всього цього ставитися, але потім, всміхнувшись, дипломатично додала: — Незвично.

— Ой, ну так, — вона жартівливо закотила очі. — Ти ж у нас столична штучка. Напевно, звикла до більш люксових місць.

Я б сказала, до більш нудних. Нехай вони й вважалися “люксовими”, але я, як не старалася, так і не змогла полюбити їх. 

Можливо, тому, що туди не можна було просто прийти ось так — у скіні й топі, що на мені зараз. Там усе мало бути “правильно”. Дрес-код, манери, усмішка, поведінка… Коротше, вилизана ідеальність, від якої в мене іноді аж око сіпалося. 

— Не сперечаюся,  — зітхнула, намагаючись не думати про минуле. — Але все ж цей клуб — найкращий для мене.

І байдуже, що він же єдиний. Це зайва інформація.

— О-о-о, за це треба випити! — защебетала Іванка, простягаючи мені наповнений “чимось” келих.

Ой, а цього в моїх планах, зізнаюся, не було.

Я й так іноді щось як ляпну, так і соромно потім. А якщо ще випити...

— А вода є? — обережно уточнила я.

— Не будь занудою, Ліно, — це вже Богдан втрутився до нашої розмови, весело усміхаючись. — Тут всі свої, можеш нічого не боятися.

— І це моє улюблене ігристе, — підморгнула Іванка. — Воно дуже легеньке, чесно.

Я вагалася. 

Варто чи ні? Чи це я для свого віку надто ляклива?

— Здається, — збоку долинув низький знайомий голос, — якщо дівчина не хоче, то змушувати її не варто.

Різко повернувши голову, я побачила, що Макс усе ще сидів у тій самій позі й тримав під рукою ту ж дівчину. Проте, схоже, вирішив, що має повне право втручатися в нашу розмову. І ще й почув, головне, з такої відстані.

— Знаєте, — мовила я, звертаючись нібито до друзів, але все ще дивилася прямо на нього, — мене дійсно не варто змушувати.

У його очах промайнуло схвалення. Та як прикро (ні!), що воно мені не потрібно, правда?

— Навіщо змушувати, якщо я вже сама захотіла? — продовжила я, мило усміхнувшись, і знову повернулася до подруги. — Довіряю твоєму смаку, Іванко.

— Ура! — щасливо кинула вона. — Тоді давай краще за відновлення дружби, згодна?

— Народе! — зненацька гукнув Богдан. — У нас тут тост за дружбу!

Компанія одразу ж вибухнула вигуками підтримки. Келихи дзенькнули, сміх злився з музикою, і весь простір, здавалося, наповнився святковою метушнею.

Мені це сподобалося. Дуже.

Так, гучно. Так, трохи лячно від того, що стільки незнайомців поряд. Але водночас я відчувала себе на своєму місці.

А цей Максиміліан... Що ж, сподіваюся, він вже зрозумів, що його втручання недоречне, і тепер буде мовчати.