Глава 5

❀ Кароліна ❀ 

Після ситного та смачного сніданку (так-так, Максиміліан не підвів і залишив мені дійсно хороший сет), я почала думати, що робити далі. Тобто, і в короткочасній, і в довгостроковій перспективі.

Було очевидно, що треба шукати роботу, а для цього варто було б оновити портфоліо в Інстаграмі. Ще краще — створити нове, де не буде мегер з “мого” столичного салону. А на новій сторінці треба нові роботи. Тож потрібні квіти. І пакування. І чимало.

Ні, можна й деякі свої останні композиції виставити, що не потрапили в профіль салону. Однак всі вони хоч були дорогими в плані коштів, та водночас залишалися до болю одноманітними. Інше мені просто не давали робити — не по статусу, бляха. І байдуже, що я взагалі-то спеціалізувалася на екзотичних букетах.

Але не варто зайвий раз дратуватися. Так натхнення точно ніякого не дочекаюся. І взагалі, можливо, не треба з місця та й в кар’єр? Сьогодні субота, вихідний, тому можна дозволити собі трохи розслабитися і звикнути до змін. А з понеділка вже почну активно влаштовувати свій побут.

Коротше, вирішено. Забуваю про все і йду гуляти. Тим більше, тут не так багато цих теплих днів залишилося, тож треба насолоджуватися.

Я швиденько прийняла душ, одягнула улюблені джинсові шорти та білий топ на тонких бретельках і пішла заново знайомитися з містом, в якому виросла. Все ж за останні роки воно добряче змінився, а я ці всі зміни бачила або на фото, або з вікна автомобіля.

І найбільше серед усього нового мене вразив головний парк, який місцевий меценат змінив до невпізнаваності. Замість потрісканого асфальту, на якому вбитися можна було, — всюди була рівненька сіра бруківочка. Замість старих бетонних сидінь, зверху оббитих дерев’яними планками, — естетичні сучасні лави. 

Звісно, не скажу, що це було щось меганеймовірне, якщо порівнювати з парками в інших містах. Але все одно: знайомі з дитинства місця, що тепер були настільки доглянутими, по-справжньому гріли душу. І від цього мені було так добре, що я навіть вирішила затриматися там надовше.

Взяла собі каву в затишній кав’ярні, вмостилася на усамітненій лавці, з якої відкривався гарний краєвид на річку, дістала телефон із завантаженою електронною книжкою, і нарешті повністю розслабилася.

— Лінка? — раптом пролунало збоку. — Кароліно, ти?

Спочатку я впізнала голос, а вже потім, обернувшись, побачила, як до мене прямує стара шкільна подруга. Колись ми були справді близькі, але після випуску наші шляхи розійшлися: вона залишилася тут, адже вступила до місцевого університету, а я поїхала до Києва. Відтоді спілкування поступово згасало. А останні роки ми взагалі могли лише декількома словами в соцмережах перекинутися, коментуючи один одному сторіси.

— Я, Іванко, — відповіла з усмішкою, коли вона підійшла й сіла поруч.

— А я очам своїм не повірила, коли помітила знайому мордочку, — засміялася вона. — Змінила імідж? — хитро кивнула на волосся, яке я сьогодні просто вирівняла.

— Щось типу того, — знизала плечима.

— Кру-у-уто, — протягнула вона, хитнувши головою.

Сама Іванка, до слова, зовсім не змінилася: те ж кучеряве чорне волосся нижче плечей, магічні, майже чорні очі, привабливі ямочки на щоках,  апетитна фігурка. 

— Як справи? — запитала в неї, зрозумівши, що пауза стала якоюсь незручною.

— Та як завжди. Он з малою своєю гуляю, — вона показала рукою в бік, де стояла її сестра Ліза з дитячим візочком. — Бач, яка? Вискочила раніше за старшу заміж і вже навіть мені хрещеницю встигла народити.

В її голосі не було й натяку на роздратування чи заздрість, які могли б бути присутні в подібній ситуації. Та Іванка — це Іванка. Вона взагалі на такі негативні емоції не здатна. Принаймні раніше було саме так.

— Нічого собі, — я справді здивувалася. — Навіть не знала.

— А ніхто майже не знав, — підморгнула вона. — Мала й нам сказала лише тоді, коли вже з чоловіком та чималим пузиком повернулася додому зі своєї Італії.

— Що ж, вітаю, тітонько, — по-доброму піддражнила її.

— Щиро дякую, — вона закотила очі, після чого ми обоє розсміялися. — А ти чому тут сама? Чи, може, Захара чекаєш?

Ім’я колишнього змусило мене мимоволі скривитися.

— Оу-у, — повз подруги це не пройшло. — Якась нехороша реакція. У вас все добре?

— У нас все добре... але тепер окремо.

В неї від шоку аж рот привідкрився.

— Чорт! — вилаялася, присвиснувши. — Мені шкода.

— Не варто, — відповіла спокійно. — Таке життя.

Цікаво, а це взагалі нормально, що я так спокійно до розриву стосунків ставлюся? Я якось раніше й не замислювалася, але, мабуть, я ж мала зараз відчувати хоч щось? Хоч якусь ностальгію чи щось подібне? А замість цього — нічого.

— А ти взагалі як? — занепокоєно поцікавилася Іванка, поклавши руку мені на плече, ніби хотіла підтримати не лише словами.

— Вриваюся в новий ритм, — гмикнула я, відкинувши дивні думки. — Ось для початку вирішила повернутися додому.