4.2

— Не знаю, — промовив, все ще сподіваючись на диво. — Я погодився взяти на себе декілька регулярних рейсів, тому поки ще з наступним клієнтом не домовлявся щодо дати. А що?

— Просто прекрасно! — аж занадто зрадів Марк, безжально вбиваючи мою надію.

— Радий, що ти так переживаєш за мою роботу, — скептично пирхнув у відповідь. — І якщо що, моя відповідь — ні.

— В сенсі? Я ж ще нічого не попросив.

— Тут головне слово — “ще”. І так, Марку, мені не складно було здогадатися, чому ти так цікавишся моїм графіком.

У відповідь була тиша. Така дуже нехороша тиша. 

— Максе, — зітхнув друг, — в мене більше немає до кого звернутися.

— То, може, й не треба ні до кого звертатися? — холодно уточнив.

— Вона моя сестра! Єдина родина, крім Злати!

— І вона доросла людина, якій не потрібна нянька! — не хотів, але таки зірвався на підвищений тон. — В мене вже є донька, за яку я відповідаю. Досить з мене підопічних.

— Я ж не прошу тебе бути нянькою! — з надривом відповів.

— Справді? — іронічно перепитав. — А що ж ти хотів мене попросити? Чи не наглянути за твоєю сестричкою, поки ти не приїдеш?

— Наглянути — це не бути нянькою, — буркнув у відповідь.

— Тобі треба довіряти своїй сестрі, — втомлено видихнув, не бажаючи продовжувати конфлікт. — Впевнений, вона зможе сама про себе подбати два тижні, поки ви не повернетеся.

— Та знаю, — нарешті тихо сказав Марк. — Але мені було б спокійніше, якби ти час від часу заходив до неї й перевіряв, чи все добре.

— І як би я, на твою думку, мав їй це пояснити? Прямим текстом заявити, що я туди приходжу за твоїм проханням?

— Ні, ти що! Вона мені цього не пробачить!

О, так він розумів, що це ненормально, але все одно робив по-своєму. Дитсадок, ясельна група.

— Марку, розмова закінчена. В мене немає часу наглядати за твоєю сестрою.

— Я зрозумів, — водночас і засмучено, і роздратовано промовив у відповідь. — Дарма я саме тебе про це попросив. Знав же, що…

— Тільки не дави мені на совість, — тепер вже і я став роздратованим. — Такі маніпуляції зі мною вже давно не проходять.

— Бляха, вибач. Просто я з розуму сходжу, — спокійніше відповів після короткої паузи. — Я ж її з чотирнадцяти років ростив. Ну, формально це робила бабуся, але по факту турбота про Ліну була на мені. І тепер я не… — він різко замовк, а потім засмучено видихнув: — Забудь. Ти маєш рацію, я не маю права вплутувати тебе в наші сімейні проблеми.

І чому після цього я відчув себе останньою скотиною? Хоч і знав, що все робив правильно, але з іншого боку — Марк сотню разів виручав мене, коли я був у від’їздах. І нехай мої прохання не були такими специфічними і масштабними, та все ж…

Коротше, чорт з ним. Але все буде на моїх умовах.

— Я не буду нянькою, — повторив йому, зітхнувши.

— Та я вже зрозумів.

— Але я можу зайти до неї раз чи два, — додав, хитаючи головою. — Мені все одно треба речі забрати. Ось і подивлюся, чи не втопилася у власних сльозах твоя кровиночка.

— Справді? — Марк, здається, не вірив у те, що чув. — Зробиш це заради мене?

— Ми ж друзі, — криво посміхнувся. — Але на більше не розраховуй. Я не стежитиму за нею, не триматиму поруч. Суто декілька візитів і все.

— Нехай хоч так, — з полегшенням видихнув він. — А потім і ми повернемося. Я взагалі думав, може, на тиждень раніше прилетіти, але…

— Ліна не пробачить? — здогадався я.

— Саме так, — гмикнув він. — Вона навіть розповідати про свій вчинок не хотіла, бо вважала, що завадить нашому відпочинку. Якби Захар не подзвонив — я б і не знав нічого.

Який у нас, виявляється, винахідливий наречений! Точніше, у Кароліни. Ні, щоб між собою все вияснити, то він брату пожалівся. Геніально.

— Загалом, ти дзвони, якщо що. У будь-яку хвилину, добре?  — продовжив Марк. — Я завжди на зв'язку.

— Домовилися, — коротко відповів йому, а потім ще раз нагадав: — Але не чекай від мене щоденних звітів.

— Та знаю я, знаю. Дякую, що подзвонив. І за все інше — теж.

— Подякуєш потім Деніелсом, аміго, — всміхнувся  я. — Ти ж не подумав, що я раптом став благодійником?

— Звісно, ні, — засміявся він. — Як тільки повернуся — чекай свій Деніелс. Хоча не розумію, як ти його п'єш.

— Спокійно і з задоволенням. Гаразд, Марку, відпочивай. І Златі привіт передавай.

— Обов'язково. Ще раз дякую.

На цьому й завершили розмову.

І тут мені треба було б продовжити свій шлях додому, але замість цього я так і продовжив стояти, обпираючись на капот свого Вольво. І з кожною секундою я все сильніше відчував, що це його "дякую" ще вилізе мені боком.

Втім, можливо, не все так страшно. Особисто мені Кароліна здалася цілком адекватною — не з тих, хто лізе в неприємності на кожному кроці.