Глава 3

— Дай вгадаю, Максим? — обережно запитала, зробивши крок вперед.

Потім клацнула вимикач і нарешті змогла роздивитися обличчя незнайомця. Ду-у-уже гарне обличчя, до речі.

Перше, що привернуло мою увагу, яскраві блакитні очі. Разом зі світлим волоссям і спортивною статурою вони викликали в мене асоціацію зі Скоттом Іствудом, Крісом Евансом чи навіть Заком Ефроном* у свої кращі роки.

О, і про роки. Незнайомець хоч і мав ефектний вигляд, але точно був набагато старшим за мене. Гаразд, може, не набагато, але досвід було видно неозброєним оком. Та й за Марка він був старшим, без сумніву.

Цікаво, як давно вони дружать, і чому я про це не знала?

— Максиміліан, якщо точніше, — з усмішкою відповів чоловік, відриваючи мене від занадто уважного розглядання його персони. — Але можна просто Макс. Між іншим, кицюню, цією лопаткою ти б навіть по причандалах вдарити нормально не змогла б, якби замість мене був якийсь злодій.

Я опустила погляд... Ну, тут не посперечаєшся. Лопатка — це справді була лайнова ідея.

Втім…

— Будь-що в руках професіонала зможе стати зброєю, — впевнено заявила, склавши руки під грудьми. — Тож…

Чорт! Під грудьми!

Я завмерла, усвідомивши, що стояла перед ним у піжамі, яка залишала катастрофічно мало простору для фантазії. Ні, так то вона була не сильно відверта, але точно відкривала не те, що треба якомусь незнайомцю.

Тому я запанікувала, не дивлячись куди, кинула лопатку, і збентежено побігла по халат. Уже за мить у повітрі пролунав гучний чоловічий “ой”.

Повернувшись у вітальню-кухню, я побачила, що друг Марка стояв біля холодильника, підігнувши під себе ногу, і… їв мої роли! Тобто ті, що я не доїла і сховала в холодильник на завтра.

— Гей! — обурилася вже вголос. — Це моє!

— Кицюню, ти мене поранила, позбавила прекрасної картини твого тіла в цій милій піжамці, тож тепер я маю право на компенсацію, — незворушно промовив, всміхнувшись. — До речі, беру свої слова щодо лопатки назад.

— Я тобі не “кицюня”! І лопатка, що?.. 

І тут до мене дійшло, що, мабуть, я дуже вдало відкинула свою “зброю” в сторону. Так вдало, що лопатка потрапила прямісінько по нозі гостя. 

Ну, нічого. Буде знати, як вламуватися до самотньої дівчини додому посеред ночі.

— А як тебе називати? — запитав, засовуючи ще один шматочок у свій нахабний рот.

— Не можна їсти чужого! — гаркнула я.

— Оригінальне ім'я.

— Це констатація факту. А я — Кароліна.

— Ого, красиво. І личить тобі, — кивнув, підморгнувши. — І волосся таке прикольне. А чому не, м-м-м, зелений, до прикладу?

— Бо захот… — почала я, а потім помітила, як ще один шматочок ролу зникає у його роті, і дещо зрозуміла: — Чекай, ти навмисно мене відволікаєш!

Макс не відповів, але усміхнувся так широко, що вмить підтвердив мою здогадку. І цим ще сильніше мене розізлив.

— Постав мою їжу на місце і забирайся! — продовжила, чітко промовляючи кожне слово.

— Кицюню…

— Кароліна, — заперечила я. — Або просто Ліна. Не інакше.

— Кицюню на ім'я Ліна, — все одно продовжив своє цей чоловік, — я втомлений, голодний і злий через тупість певних людей. Я хочу просто поїсти і завалитися спати, щоб відпочити після доби на ногах. Так, я забув, про розмову з Марком і після повернення на автопілоті пішов сюди, а не в нову квартиру. Та тепер я не маю ні сил, ні бажання плентатися в сусідній будинок на шістнадцятий поверх своїми двома, адже ліфт там все ще не увімкнули. Андестенд мі?

— Андестенд. Але це ж не мої проблеми. Я лише знаю, що в'їхала у квартиру дружини брата і не хочу спати у ній з незнайомцем.

— Я друг твого брата. І якби я не погодився, ти б сюди не в'їхала, бо за договором квартира моя до кінця місяця. Та й спати разом я не пропоную. Тому, кицюню, йди спати до себе, а я доїм, ляжу на дивані, а вранці ти мене вже не побачиш, — як маленькій пояснив, продовжуючи їсти мої роли, ніби то найприродніша річ у світі.

— Господи, вони ж не смачні холодні! — не витримала я.

— Я готовий зараз навіть щура з'їсти. Хоча ні, щура — це занадто. Але сенс ти зрозуміла.

— Мабуть, я краще переночую в готелі, — тихо промовила, не розуміючи як після чотирьох років проживання з одним чоловіком, я раптом опинилася у квартирі з іншим. Такого в моїх планах точно не було.

— Невже боїшся мене? — запитав з легким викликом, схиливши голову набік.

— Ти вище мене на добру голову, ширше у два рази, — якщо що, я мала на увазі м'язи, — і сильніше в сотню разів. Думаєш, я не повинна боятися?

— Мене — ні. Дітей, жінок та тварин не ображаю.

— Дуже благородно, — закотила я очі.

— Головне — чесно. Але не треба йти. У такому стані, як зараз, я взагалі не небезпечний для жінок. Банально не вистачить сил… на щось нормальне. А на ненормальне я не згоден.