Глава 1

❀ Кароліна ❀ 

— Що ж, моя мила, вітаю! У тебе поїхав дах!

Саме це я сказала собі і, відкинувши в бік коробочку з-під фарби, взяла до рук широкий пензлик. За мить червона, майже ядерна суміш почала лягати на волосся, і в повітрі запахло змінами.

Так, в мене точно поїхав дах. Та в кого він у наш час взагалі на місці?

Хоча, мабуть, у багатьох. Вони ж не я — тепер вже самотня дівчина двадцяти п’яти років, яка вперше залишилася сам на сам із собою в цьому світі.

Окей, не у світі, а в місті. Але ж суть одна й та ж, правда? 

А якщо й ні — байдуже. Саме так я себе зараз і відчувала: самотньою, трохи загубленою, але, чорт забирай, нарешті вільною! Так-так, саме вільною… від стосунків, що останні пів року давили на мене, мов танкер, завантажений тисячами контейнерів.

У мої внутрішні роздуми врізався гучний сигнал вхідного дзвінка. Кинула око на екран — о Господи! Згадала, називається!

А ні, Захаре, не буду я тобі відповідати. Ще не вистачало, щоб ти знову почав розповідати, що без тебе я нічого не досягну, і нікому я не треба. Наслухалася вже. Дякую. Так наслухалася, що лише два дні тому наважилася зібрати речі і піти з твоєї, безперечно, прекрасної, але такої вже душної клітки.

Струснула головою, звільняючи себе від спогадів, і повернулася до фарбування волосся. Треба робити це обережніше, щоб готель потім не змусив платити за незмивні плями дивного відтінку, які більше нагадували сліди злочину, ніж фарбу.

Одне пасмо, друге, шосте, десяте, п'ятнадцяте — вистачить. Що занадто, то не здраво, як то кажуть. Та й все ж, я не все волосся вирішила пофарбувати, а так — лише додати цікавого акценту. 

Але навіть з цим "акцентом" я вже уявляла, які погляди супроводжуватимуть мене на вулицях. У нас же все, що відрізняється від норми, — це “боже, вона що здуріла?”. А яскраві червоні пасма у темно-коричневому короткому волосі — це точно “здуріла”.

Для інших. Не для мене. А мені просто терміново потрібні були хоч якісь зміни. Стрижка не підходила, адже я вже й так понад три роки підтримувала стабільну довжину до плечей. Тому у хід пішла фарба.

Щоправда, я хотіла взяти синю, але потім подумала, що це надто холодний колір для нової мене. А я більше не хотіла повертатися до своєї старої версії — тієї, що терпіла, мовчала і боялася зіпсувати комусь настрій.

Віднині Андрійчук Кароліна Матвіївна — весела дівчина без гальм, яка сама відповідає за своє життя!

Ось тільки сказати це легше, ніж справді такою стати.

Втім, я на правильному шляху.

Мабуть...

Загалом через годину на мене з дзеркала справді дивилася зовсім інша я. Проте якщо волосся тепер було кайфовим (ні, я таки не поїхала дахом, адже вийшло навіть крутіше, ніж на референсах з Пінтереста), то очі — там була біда. Їх блакить менше за все нагадувала літнє безтурботне небо, про яке постійно згадувала бабуся, дивлячись на мене. Тепер вони були ближче до сірого відтінку — такого ж пустого, як і все всередині мене.

Але нічого.

Не все ж одразу, правильно? Маленькими кроками до великих справ. 

Телефон задзеленчав знову…

До біса! Якщо це Захар — заблокую його, от обіцяю! Аж поки не охолону і сама не буду готова з ним поговорити!

Та дзвонив не він, а мій улюблений — він же єдиний — старший брат. 

Відповідати чи не відповідати? Важке питання. 

Якщо зроблю це — доведеться зізнаватися у тому, що пішла від нареченого, а якщо ні — він може подзвонити до того самого кинутого нареченого і дізнатися все через нього. А це, гм, буде трошки ніяково, якщо чесно.

Ні, ну от що йому не відпочивається на медовому місяці?! Забув би про все і всіх, крім молодої дружини, як я йому і радила. Але куди там!

Добре. Треба бути дорослою і відповідати за свої вчинки. 

— Привіт, Марику, — якомога радісніше промовила, — як відпочинок?

У відповідь — тиша.

Відсунула смартфон, щоб подивитися, чи не збився виклик, але там все було "як треба".

— Марку?..

Гм, може, випадково набрав?

— Привіт, — нарешті озвався брат, але ду-у-уже дивним тоном. — Нічого розповісти мені не хочеш?

М-да, схоже, я запізнилася.

*****

Від автора:

Привіт, мої чудові читачі♥️
Я так довго виношувала цю історію, що тепер, коли нарешті можу нею поділитися, — просто сяю від радості:)
Сподіваюся, ніжна й трохи божевільна Ліна та впертий, але харизматичний пілот Макс подарують вам не одну усмішку і трішки метеликів у животі:)

Додавайте історію в бібліотеку, щоб не пропустити нові розділи, і не забувайте про сердечко❤️ — воно, чесно, гріє краще за чай:) Ну, і я буду дуже чекати кілька теплих слів підтримки у коментарях!)

P.S. Традиційно нагадую, що всі події та персонажі вигадані. Будь-які збіги з реальністю — випадкові:)