Глава 2. Матвій

Матвій вдивлявся в монітор, намагаючись налаштуватися на роботу. Нічого не виходило. Голова нестерпно боліла після пляшки віскі, випитої напередодні, а думки постійно наштовхувалися на спогади, які понад усе на світі хотілося знищити. Треба якось повертатися до нормального стану. І зав’язувати зі спиртним, бо такими темпами можна посадити печінку. Проте наразі Матвій не знаходив іншого способу хоч ненадовго забутися і зменшити біль в душі, який з кожним днем ставав все сильнішим. І чому не можна просто стерти собі пам’ять? Забути небажані епізоди життя так, наче їх ніколи не існувало?

Матвій припинив марні спроби зосередитися на роботі, підійшов до відчиненого вікна свого кабінету і зупинив погляд на темно-синьому морі, яке мерехтіло під променями сонця мільйонами дрібних іскор. Здавалося, що хтось висипав на поверхню води цілу купу блискучих діамантів. Вже початок вересня, але погода в Одесі сонячна і тепла, тому море досі користується популярністю серед туристів. Якщо пощастить з погодою, то сезон триватиме ще пару тижнів. А потім можна буде трохи розслабитися та відпочити від скаженого робочого ритму. У двері кабінету тихо постукали.

— Хто там? — Матвій поморщився від власного різкого голосу, який відгукнувся в голові неприємним гулом.

Двері відчинилися і в кабінет зазирнула Віка. Стримана темно-вишнева сукня без рукавів гарно сиділа на стрункій фігурі дівчини, а на передній частині вбрання трохи нижче плеча красувався золотистий бейдж з написом «Головний адміністратор». Віка загорнула за вухо пасмо прямого русявого волосся та увійшла в кабінет, причинивши двері.

— Матвію Сергійовичу, можна?

— Заходьте, Віко! — Матвій вказав дівчині рукою на стілець і неохоче повернувся за стіл. — Щось сталося?

— Ні. Я просто… Маю до вас прохання, — Віка сіла на стілець та нерішуче опустила очі. — Матвію Сергійовичу… Ви б не могли перевести мене в «Sky»?

— Навіщо?

— Мені важко бути начальницею Макара. Ми ж з ним зустрічаємося! Я не звикла домінувати в стосунках, а тут мушу командувати ним. Почуваюся дискомфортно від цього.

— Службові романи — це майже завжди дискомфортно, Віко! І саме тому краще не заводити любовних інтрижок там, де доводиться працювати.

— Це не інтрижка. Ми з Макаром кохаємо одне одного. Не хочу, щоб ми почали сваритися через роботу, — дівчина сумно зітхнула та підвелася зі стільця. — Я зрозуміла… Отже, ні. Вибачте, що потурбувала.

Віка рушила до дверей, опустивши голову. Матвій поглянув їй вслід і втомлено зітхнув. Він бачив, як Макар дивився на цю дівчину, як поводився з нею. Це дійсно не схоже на інтрижку. Мабуть, ці двоє справді закохані. І те, що Віка сама прийшла до нього з таким проханням викликало повагу. Дівчина не хоче, щоб особисте впливало на роботу, до якої вона ставиться дуже відповідально. А відповідальних співробітників Матвій любив і дуже цінував.  

— Віко, чекайте! — промовив він до дівчини, яка одразу зупинилася та озирнулася. — Добре, я переведу вас в «Sky». Поміняю вас місцями з Марго. Але зробимо це через пару тижнів, коли сезон піде на спад, добре?

— Звісно! — карі очі Віки загорілися радістю, а на її обличчі з’явилася вдячна посмішка. — Дякую, Матвію Сергійовичу!

— Немає за що, — Матвій помітив, що дівчина зупинилася біля дверей, не поспішаючи йти. — Щось ще?

— Так. Я хотіла сказати… — Віка зустріла його погляд і тихо зітхнула. — Не сумуйте так, Матвію Сергійовичу! На вас останнім часом дивитися боляче.

— Так буває, коли отримуєш підлість від людини, яка була тобі небайдужа.

— Я не знаю, що саме сталося у вас з Ксюшею, але…

— Справді? — різко перебив її Матвій. — А хіба ваша подружка вам нічого не розповіла?

— Я намагалася телефонувати Ксюші. Але у неї телефон вимкнений. Мабуть, номер змінила.

— О, то ви дійсно нічого не знаєте! А хочете розповім?! — вигукнув Матвій, втрачаючи над собою контроль. — Ксюша втекла від мене! Без попередження, попрощавшись телефоном. Наступного дня після того, як я запропонував їй переїхати в Одесу і жити разом! Як це по вашому називається, Віко?! Я це називаю підлістю!

— Що? — Віка виглядала шокованою. — Ні! Я не вірю, що Ксюша могла так...

— Я теж не вірив, але вона вчинила саме так. Тепер ви знаєте всі деталі! Можете розповісти решті персоналу «Pearl Royal Hotel»! Мабуть, всім цікаво!

— Я нікому не буду цього розповідати, — тихо промовила дівчина, опустивши очі. — Мені просто… Шкода вас. Піду працювати. Дякую!

Віка вийшла з кабінету та причинила за собою двері. Матвій роздратовано підвівся з крісла та знову підійшов до вікна. Прокляття, втрачати самоконтроль в спілкуванні з підлеглими — це вже зовсім погано! Треба опанувати себе! 

Завершивши всі справи в готелі, Матвій поїхав додому. Відчинивши ворота, він завів машину за паркан, що оточував будинок і заглушив двигун. А потім вийшов з авто, зачинив за собою ворота і повільно рушив до ґанку. Після теплого дня вечір дихав прохолодою, наповненою терпким присмаком осені. Вже вересень, а всі думки залишилися в спекотному сонячному липні. Поруч з дівчиною, яка нахабно вкрала серце, а потім викинула його як непотрібний мотлох. Чи вдасться хоч колись забути Ксюшу і все, що було пов’язано з нею?