ІІ

Весь день вона переживала. А раптом він не помітить? Або, що гірше, вирішить, що це дурниця?

Наступного дня він знову був у вагоні. На її подив, хлопець тримав записку в руках і шукав когось очима. Побачивши Настю, він усміхнувся. Її серце завмерло, коли він підійшов.

— Це ти написала?

Настя зашарілася й ледь помітно кивнула.

— Мене звати Марк, — сказав він, подаючи їй руку. — А тебе?

— Настя, — відповіла вона, відчуваючи, як у неї тремтять пальці.

Відтоді їхні ранки змінилися. Вони стали чекати один одного на "Хрещатику" і разом їхати до своїх університетів. Настя дізналася, що Марк — студент-архітектор, який мріє створювати сучасні будівлі з елементами стародавньої української культури.

— А ти? — запитав він одного разу. — Про що мрієш?

— Написати книгу, — зізналася Настя.

Марк уважно слухав її історії про улюблених письменників і мрії про подорожі. А також, Марк розповідав дівчині про старі київські будівлі, і Настя дивувалася, як багато історій приховано в кожному фасаді. Вони годинами розмовляли про все на світі. Метро стало їхнім маленьким світом, де вони могли сховатися від метушні.

Але одного ранку Марк не з'явився. Настя чекала його, доки поїзд не досяг останньої станції. Вона шукала його очима серед пасажирів наступних поїздів, але Марка ніде не було. Її серце стислося від тривоги. Мобільний телефон Марка був вимкнений скільки б вона не намагалася додзвонитися. 

Протягом кількох днів Настя ходила на ті ж самі станції, сподіваючись зустріти його. Її друзі намагалися підтримати її, але вона не могла забути їхні розмови, його усмішку, його тепло.

Одного разу, їдучи на "Театральну", вона побачила його на лавці. Марк сидів із забинтованою ногою та виглядав виснаженим.

— Марку! — вигукнула Настя, підбігаючи до нього.

Він підняв голову, і в його очах з'явилося полегшення.

— Настю... Я так боявся, що ми більше не зустрінемось! 

— Що сталося?

— Аварія на велосипеді. Я загубив телефон, а твій номер був тільки там.

Настя не могла стримати сліз. Вона сіла поруч і взяла його за руку.

— Головне, що ти тут. Я рада, що ти живий. Не хочу відпускати тебе. 

З того дня вони стали ще ближчими. Їхні зустрічі вже не обмежувались лише метро. Вони гуляли вуличками Подолу, пили каву на Андріївському узвозі й разом мріяли про майбутнє.

Ось так коротенька і легка історія кохання молодих ♡ 

Буде дуже вдячна за Вашу підтримку у вигляді вподобайки на цю книгу ❤️ 

Дякую, що ви зі мною ☆