Тунель Кохання

Зайшовши в Тунель Кохання, я піймав здивовані погляди пар, з якими мав розділити цю прогулянку. Їхня цікавість була зрозумілою: одинаки нечасто сюди навідуються, навіть незважаючи на те, що красою тутешньої природи можна насолодитися й без другої половинки. Радше за все, їх відлякує романтична атмосфера і страх видатися невдахою чи білою вороною. Що ж, я не надто опікувався думкою оточуючих, адже приїхав сюди заради Тунелю.

Знаменитий Тунель Кохання тягнеться від села Клевань до селища Оржів, обидва в Рівненській області. Це приблизно чотири кілометри залізничної колії, по обидва боки якої простирається густий ліс, а вгорі дерева змикаються верхівками, утворюючи арочний прохід. Сонце, пробиваючись крізь листя, дарує унікальне враження, якого не побачиш більше ніде. Все начебто лишається таким же, але разом з тим разюче змінюється. Клеванський тунель – явище нетипове, поява якого оповита таємницею. Хтось каже, що це природне диво, інші – штучна приманка для туристів, але найбільш вірогідною видається змішана теорія. Тунель створили людські руки, але…випадково. Потяг повсякчас зачіпав близько ростучі до колії дерева, від чого ті хилилися в її бік, аж доки горішні гілки не почали сплітатися в природний купол. Інша справа, чому дерева не вирубали, як це зазвичай роблять поблизу залізниці. Тут теж є дві версії. Одна заявляє, що колія була допоміжною і тому влада не хотіла витрачатися на її впорядкування. Інша стверджує, що тут знаходилася таємна військова залізниця для швидкого перекидання бойової техніки. Якими б не були причини, нинішнім поколінням лишається тільки гадати про них, милуючись залишеною красою.

Тунель радять відвідувати ранньою осінню, коли листя вражає розмаїттям кольорів або ж влітку, щоб насолодитися буйною всепоглинаючою зеленню, але ми прибули туди навесні. Причин решти я не знав, мені вистачало власної. Звісно, деякі дерева ще стояли голими, псуючи картину, але це сповна компенсувалося буйством пахощів заквітчаного лісу, що прокидався від зимового сну задля нового початку. Можливо, саме цього потребував і я.

Провівши пальцем по смужці обручки, я в свою чергу, окинув поглядом супровідників. Жваві спортивні пенсіонери-одесити, в однакових куртках та мішкуватих штанях, обійнявшись, приязно про щось гомоніли, усміхаючись ідеальними штучними зубами. Висока платинова білявка в міні-спідниці й на підборах з Львівщини позувала, доки її обранець фотографував. Чоловік був невисокий та кривоногий, з невеликим, але примітним черевцем, але примітним черевцем, проте одного погляду на золотий годинник та модель його телефону вистачило, аби збагнути природу їхніх стосунків. Втім, я можу й помилятися: кохання буває непередбачуваним і неочікуваним, ігноруючи всі правила та сподівання. По собі знаю.

Останніми були двійко студентів-старшокурсників. Я сам був таким, вперше відвідавши Тунель п’ять років тому. Втім, ці двоє нічим не нагадували нас з Елен. Білявий міцний хлопчина, можливо, й не тягнув на красеня, але, враховуючи скромні критерії чоловічої зовнішності і гучну розв’язну поведінку, мабуть, користувався популярністю у протилежної статі. З його ж супутницею все було не так однозначно. Пишне вогненне волосся до поясу, ладна фігура, сяючі смарагдові очі, лебедина шия, матово-біла шкіра, де-не-де мило поцяткована веснянками – все це мало привертати увагу і робити її нездійсненною мрією юних та старих, проте з якогось дива красуня ігнорувала існування косметики і ховалася за товстезними окулярами та безрозмірною вітровкою. Сірою мишею її це не робило, але створювало враження замкнутої зубрили, зв’язавшись з якою лише марно згаєш час.

Весь час парубок розмовляв по мобільному, не звертаючи жодної увагу на дівчину, що не зводила з нього очей. Йдучи позаду них, я в черговий раз замислився над своїм становищем. Дивно почуваєшся, овдовівши в 22. Начебто все життя ще попереду, та в той же час найкраще в ньому вже минуло. Щойно біль втрати притупився, я відчув себе…розгубленим. Розгубленим та загубленим. Механічно блукав важливими для нас місцями, виконував звичні речі, ходив на заняття, згодом на роботу, готував, прибирав. Жив по інерції, інакше й не скажеш. Кажуть, деякі існують так все життя, але їм легше, бо вони не знають альтернативи.

Не пройшли ми й ста метрів, як сталося очікуване: у білявки зламався підбор.

– Любчику! – захникала вона, змахуючи руками, мов налякана птаха. Не промовивши ні слова, чолов’яга дістав з пакету кросівки й простягнув їй. Перевзувшись, жінка вдячно чмокнула його в щічку й попурхала далі. Я по-новому поглянув на нього, відчувши до «Любчика» повагу. А ще помітив заздрісний погляд, крадькома кинутий рудою на білявку. Схоже, від свого «балакуна» вона такої завбачливості не дочекається.

Втім, ми з Елен теж не були зразком взаєморозуміння. Воно й очікувано: обидва вперті, гострі на язик, з почуттям гумору, незбагненним для інших. Про різницю культур теж не варто забувати. Ми познайомилися на третьому курсі спеціальності «Геоінженерія» Інституту Енергозбереження та Енергоменеджменту КПІ. Елен приїхала по обміну з Замбії, – країни, чиї запаси корисних копалин дозволяли їй процвітати порівняно з сусідами, але не уникнути їхніх проблем. Гірничий інженер там цінується вище юриста, тож недивно, що вона потрапила саме на нашу кафедру. Зовні Елен була типовою африканкою, наче для ілюстрації в підручнику: пухкі губи, приплюснутий ніс з широкими ніздрями, коротке в’юнке волосся, темно-коричнева шкіра, міцно збите тіло, жилаві груди, такі тверді, що їх навіть було важко пестити…Навіть пахнуло від неї інакше, чимось екзотичним та незвичним. Квітами, яких я ніколи не бачив і чиїх назв не знав.

Це не було коханням з першого погляду, зовсім ні. Спочатку нас поставали в пару для курсової і я сприйняв це як нудний обов’язок, від якого, втім, не відкараскатися. Політех завжди славився тим, що в ньому треба вчитися, тож «від сесії до сесії живуть студенти весело» сказано не про нас. При спільній підготовці виявилося, що Елен зовсім не тягар, а цілком пристойний партнер та колега. Звісно, слабке знання мови та інша програма створювали додаткові труднощі, але вона однозначно справлялася краще, ніж я б на її місці. А компенсувала свої невдачі старанністю та дотепністю, хоча ми так і не навчилися розуміти жарти одне одного. Ми стали друзями, а згодом і деким більше, але я не можу сказати точно, коли саме спалахнуло наше кохання. Мене приваблювала її несхожість на інших, вона почувалася самотньою і шукала близьку душу. Навіть після нашого першого разу, лежачи в ліжку, я подумки підбирав слова виправдання, жалкуючи про втрату гарного друга. Але коли вона підвелася і почала вдягатися, зрозумів, що не хочу її відпускати.