Тунелі

«Навіть маленьке і відносно молоде місто має свою історію. І жителі таких міст зазвичай знають тільки те, що написано в підручниках. Деякі люди знають легенди та міфи про своє місто, іноді навіть можна зустріти людей, що можуть пам’ятати життя міста як воно було століття тому, та це ще треба витягнути з їх пам’яті. Але є історія, яку знають лише одиниці, історія, яку ніде не описують.
Я любив історію, неважливо чи то була історія рідних країв, чи всесвітня історія, для мене це завжди були фундаментальні факти на яких будувався світ як я його знаю. Але з часом прийшло розуміння що то лише книги в яких записують просту й зрозумілу інформацію. Треба копнути глибше щоб знайти щось маловідоме. Та й там можна знайти далеко не все. Повні знання треба шукати не лише в книгах. Історія міста в самому місті, землі на якій воно стоїть. І якщо бути достатньо уважним, то можна її побачити. І вона може здивувати, в неї навіть не захочеться вірити. Секрет в тому, що місто існує не тільки в матеріальному світі. Це не лише голі факти, дати та люди.
«Що за лабуда! Якась магічна нісенітниця» скажете ви, я й сам так думав, доки не побачив це своїми очима. Пам’ять місць, будинків, які стояли в місті десятиліття назад, століття, місця зупинок племен, що жили на цих місцях ще до нашої ери, їх ідоли, місця де вони поклонялися своїм богам, де вони святкували і жили, де залишилися відлуння їх емоції. Треба лише вдивитися. Та в тих місцях є не лише це, там можна знайти і страшні речі. Вбивства та війни, масові захоронення з душами що ніяк не можуть знайти спокій. Відлуння жахливих подій.
Я відчував це, бачив ці місця. Але одне з них, воно було найстрашнішим, воно притягнуло зло. Зло, з яким я не знаю як впоратись. І я боюсь його. Воно знає що я бачив його і шукає мене. І я вже відчуваю його дихання.»
Вадим хитнув головою і відклав ручку. Вдихнувши, він закрив щоденника. Ця звичка допомагала йому з думками, привести їх в порядок. Але зараз це було інше. Можливо завдяки цим записам він не відчував такого страху, який мав би.
Він повернувся до вікна і виглянув на вулицю.
Запоріжжя. Скільки років він вже живе тут? П’ять здається. Він думав йому тут буде легше коли сюди переїхав, та де там. Страх йшов за ним куди б він не подався. Може треба було переїхати в місто яке знаходиться далі? Можливо й зовсім в іншу країну.
Але зараз, коли він дивився з вікна на темну вулицю, Вадим розумів що куди б він не поїхав, минуле буде з ним всюди. Хтось йому якось сказав що треба відпустити минуле, та як він міг це зробити? Ті події перевернули його життя з ніг на голову. Тепер він бачив те, що не бачили інші люди. «Звичайні» як би їх назвали. Він фиркнув. Йому б зараз бути таким «звичайним» і спав би краще.
Та маємо що маємо.
Продовжуючи дивитися у вікно, він повернувся думками у день і місто, де все почалось.

Мелітополь. Невелике місто на Сході України, в Запорізькій області. Нічим не видатне, окрім заповідника «Кам’яна могила», та згадкою у «Золотому теля». Якщо захотіти, то можна знайти ще видатних історії, та Вадиму цього робити не хотілося. Історія, яку він особисто там зустрів, перекривала всі інші.
Він тоді навчався в одному з місцевих університетів. Він знаходився на «низу» - районі міста що дійсно був нижче ніж інші, мабуть, один зі старіших районів. Якщо поритися в історії Мелітополя, то про «низ» можна знайти цікаву інформацію. Колись там знаходився храм Олександра-Невського. Та потім, за часів Радянського Союзу храм знесли, як каже історія, та збудували там ринок, що є там і зараз.
Продовжуючи дивитися у вікно, перед його очима встали картиною ті дні і він з головою занурився у спогади.

Це були жаркі дні, червень, його останні екзамени закінчилися раніше ніж у інших груп і він приходив до університету чисто символічно. Побачитися з друзями та посидіти у кабінеті студентського комітету, де в цей період у приємній прохолоді сиділи студкомовці та різалися у карти.
«Звичайно вони грають у карти – думав Вадим, підходячи до дверей студкому – Зараз перелякаються»
Він ривком відчинив двері і дійсно, групка з двох чоловік сиділи навкруги стола та кидали на стіл карти. Вадим зайшов як раз коли один з них – Максим – збирався кинути свою карту на стіл. Він переможно підняв руку з картою і зі сміхом дивився на двох інших. Коли Вадим відкрив двері, Максим завмер у цій позі і звинуватим видом вилупився на двері, але як тільки зрозумів що то Вадим, кинув карту
- Бридж! Я виграв, ха! Наче малюки граєте.
Олена сиділа з кислим лицем.
- Зате в коханні не повезе – буркнула Олена.
Максим насупився і зібравши всі карти, почав їх тасувати
- Балакай більше, мала – посміхнувся Максим – Гей, будеш з нами? Знаю що будеш.
Вадим кивнув і всівся за стіл.
- Ну що, починаємо з нуля? – Олена потерла маленькі пухлі ручки
- Ну що, хто ходить?
- Я – пискнула Олена і хихикаючи поклала першу карту.
- Так що, хтось ще приде? – Максим зробив свій хід
- Ні, дівчат сьогодні не буде
- Оу, це тоскно.
Максим трохи зник.
- Ото даремно пхався сюди.
- А як же ми?
- Ну добре, вся моя увага буде на тебе, мала.
- А як же я? – засміявся Вадим – Ти що, мене не любиш?
- Ой, менше слів і більше гри!
Вони грали деякий час мовчки.
Закінчивши першу партію, Вадим потасував карти і почав роздавати.
- А коли там ті кляті дипломи видадуть?
- Мабуть, після того як скажуть оцінки за екзамени?
- Ага, та й так знаємо хто що отримав. Ото б дали вже дипломи і все, що кота тягнути за хвіст
- Живодери
- Ага.
Вони знов грали мовчки декілька партій, зосередившись на грі.
- Що будите робити влітку? Є вже плани? – запитала Олена
Хлопці знизували плечима.
- А ти що, поїдеш з міста чи тут залишишся?
- Не знаю
Знов мочання. Всі троє продовжували грати, але занурилися у свої думки про їх майбутнє.
- Бачив цікавий сон – раптом порушив тишу Максим, зосереджено роздивляючись свої карти.
- Ану – хмикнув Вадим.
- Снилося мені, ну як снилось, я наче вийшов зі свого тіла. Я стояв поряд з ліжком на якому лежало моє тіло. Потім мене наче понесло кудись, я лише зробив крок і потрапив наче, у якійсь тунель і через мить стояв тут, на центральному ринку, на автобусній зупинці. І бачив усе як через призму. Як тільки я дивився кудись, на тому місці з’являлось щось інше. Я подивився туди, де критий ринок, і на його місці з’явився храм, чи щось таке. А потім пусті поля, якісь намети та людей з кіньми обладунках та з луками. А потім я побачив жінку.
- Іноді здається що тільки їх ти й бачиш – перервала його Олена
- Побачив я жінку і вона стояла там і дивилась на мене. У відмінності від інших, вона стояла там, наче не на своєму місці, не знаю, вона розуміла це. Я зробив крок до неї, але щось трапилось якийсь чоловік відтягнув жінку від мене. А потім підійшов до мене.
- Цікаво, і що далі?
- Я прокинувся, мене наче викинуло звідти.
- Що, наче поза тілесний досвід? – Олена виглядала заінтригованою
- Може щось наче того.
- Я думав ти в таке не віриш – посміхнувся Вадим. Він любив цікаві сни й історії, але він був більш матеріаліст.
- Та хто його знає, просто розповідаю що снилося і що я відчував.
- А я вірю. Це не так вже й неможливо, якщо вдуматися. Свідомість залишає тіло і, може, бачить якусь пам’ять пращурів.
- Ага, чи інформаційне поле якогось роду – додав Максим.
- Може й так, а може й ні. Я такого ніколи не бачив. Як побачу, то й повірю. Але ось що цікаво.
Ніхто з них не став здавати карти знов, захопившись темою розмови.
- На місті критого ринку дійсно був храм за часів Російської Імперії. Його зруйнували десь у тридцятих роках.
Олена кивнула, наче його слова підтвердили сон Максима і зробили його чимось більшим ніж образи в голові.
- Хто знає що там було після цього, чи до цього? – спитала вона
- Ну-у – протягнув Вадим – хтось каже що нічого особливого там не буле, а потім там збудували ринок. А хтось каже що на тому місці деякий час стояла шибениця і лише після неї ринок.
- Ну ось, такі міста мають залишати щось після себе. Якусь інформацію, правильно?
Вадим знизав плечима. Для нього це нічого не означало крім голої інформації на сторінках.
Несподівано задзвонив його телефон і він відпоїв на дзвінок.
Потрібно повернутися до дому, сьогодні там нікого не буде і батьки не хочуть залишати домівку без нагляду.
Поклавши трубку, він подихнув.
- Ну, мені потрібно до дому. Так що я буду йти. А ви ще тут будите сидіти?
Олена кивнула
- Так, ще потрібно зробити пару справ тут.
А Максим сидів у своїх думках і не звертав на них особливої уваги.
- Ну добре, піду я.
Він попрощався з ними і вийшов з університету. На зупинці він зупинився, чекаючи свій автобус. Коли він нарешті приїхав, Вадим зайняв місце і кинув погляд на критий ринок.
Він уявив як на тому місці стоїть собор і як це могло б виглядати. Він вдивлявся туди, наче намагаючись дивитися скрізь предмети. І на мить йому здалось що він дивиться у тунель, на іншому кінці якого стоїть жінка в темному платті, розпатлана та втомлена, наче за нею хтось гнався. Вона повернула до нього свою голову і він побачив блідне обличчя з глибокими й темними очима.
Він моргнув і видіння зникло. Там знов стояли старі будівлі, за якими ховались прилавки ринку.
Вадим ще раз вдивився, але нічого не побачив.
Приїхавши до дому, він швидко пообідав тим, що знайшов в холодильнику. Подумав ще, що треба бути на ці декілька днів купити щось поїсти.
Після, він з задоволенням всівся за комп’ютер та почав грати.
Час пливе доволі швидко за грою. Вадим занурився в ігровий світ, повний цікавих сюжетів і надзвичайних істот. На його думку, містика, магія, привиди та монстри і все подібне могло існувати лише у придуманому світі, по ту сторону екрану чи книжних сторінок, або в уяві людей. Він був впевнений що всі ці речі, які ніби бачили люди, можна пояснити науково. Стрес, надмірна вразливість, бажання скинути свої помилки на надзвичайні обставини, вищі сили, або просту гру світла й тіні. Все в голові.
Вадим потягнувся в кріслі і глянув на годинник. Майже шоста.
Поставивши гру на паузу, він пішов на кухню щоб повечеряти.
- А, щоб його – Вадим хлопнув себе по лобу. – Зовсім забув.
Вадим загрався і не сходив до магазину. Він швидко повернувся до своєї кімнати і перевдягнувся.
Тільки но він зібрався вийти з дому, як задзвонив його телефон.
Вадим підняв трубку.
З іншого кінця прозвучав голос Максима.
- Приїжджай, ти повинен це побачити!
- Що? Не зрозумів
- Я бачив її, бачив!
- Кого?
- Дай сюди – почувся голос Олени.
Максим передав їй телефон, але продовжував щось нести поряд з нею.
Олена зітхнула
- Тут щось дивне відбувається
Вона помовчала
- Слухай, я не знаю як тобі це пояснити, краще просто приїдь і сам побачиш.
- Куди?
- На низ.
- Ви ще в універі? В такий час?
- Просто їдь, ми все на місці розповімо.
І поклала слухавку.
Ну що за звичка!
Вадим похитав головою. Знову встряли кудись. А йому потім за всіх прилетить, як завжди. Та що поробиш, друзі ж.
Він зачинив домівку і пішов на автобусну зупинку, там він зловив автобус. В цей час до ринку вже автобуси не ходили, тому він вийшов на найближчій від низу зупинки на площі міста і звідти спустився до головного корпусу університету.
Дійшовши до перехрестя біля свого корпусу, Вадим зупинився і зібрався було набрати номер Олени, як відчув спиною погляд.
Він обернувся.
Позаду лише стіна та закриті двері магазину.
Вадим повернувся до телефону і почав гортати список контактів.
На екрані блиснули два жовті відблиски, закривши список з іменами. Вадим прикрив рукою екран від світла, але це не допомогло. Ці вогники блиснули і затримали на собі його увагу.
Вони були схожі на два жовті ока. Вони дивились прямо на нього і йому стало незатишно.
Він знов відчув спиною важкий погляд, який майже фізично давив йому на плечу.
Вадим підняв голову. Над ним була лише стара будівля, яка була тут віку з дев’ятнадцятого. На другому поверху будівлі був балкон, який підтримували дві фігури титанів. Вони зверху дивились на нього своїми застиглими кам’яними очима. Німі свідки життя міста. Вадим хотів знов повернутись до телефону, але завмер. Краєм ока він побачив, або йому здалось, що один з титанів повернув очима за ним.
У Вадимі прокинувся далекий, первісний жах. Інстинкти разом закричали йому забиратись звідти, але він не міг поворушитись і лише повільно повертав голову до титану.
Титан зустрів його нерухомим поглядом.
В його кам’яних очах Вадим побачив щось. Ледве помітне, наче ЩОСЬ дивилось через титана на нього. І воно жадало його.
- Ей, Вадим! Ти чого тут стоїш, ми тебе зачекалися вже.
Голос Олени вирва його з трансу
Вадим підскочив на місці й озирнувся.
- Налякала – видихнув він.
- Що трапилось?
Вадим кинув погляд на титанів і не відповів.
- Чого звали?
- За мною.
По дорозі до воріт де чекав Максим, вона все розповіла Вадиму як вони з Максимом бачили жінку на ринку, про яку казав Максим. І що на неї напав якийсь чоловік.
- Що? Що трапилось? Ви дзвонили кудись? Треба повідомити про це.
- Було б про що – буркнула Олена – Вони зникли, наче їх і не було. А Максим поводиться дивно, він наче одержимий.
- Що значить «зникли»?
- Розчинилися в повітрі. Були й немає. Ох, щоб його, де він дівся?
Вони підійшли до воріт, але Максима там вже не було.
- Де він дівся, хоч прив’язуй його!
- Там, біля кіоску лазить – ткнув пальцем Вадим.
- Зараза – пробубніла Олена – допоможи перелізти
- Нащо вам це… - він не договорив. Біла Максима з’явилась жінка, яку Вадим бачив раніше. Вона щось казала Максиму і той слухав. Вона кинула короткий погляд на Вадима з Оленою і зникла. Вадим не повірив своїм очам.
- Пішли!
Олена полізла через паркан. Максим почав вже ритися біля кіоску. Коли Вадим нарешті прийшов до тями й переліз через паркан до них, Максим почав збивати замок на кіоску.
- Що ти робиш!
Вадим спробував його зупинити, але Максим відштовхнув його.
Ще один удар і вин збив замок і відкривши кіоск, вліз всередину. Там він, наче пес, метався, шукаючи щось.
Нарешті він знайшов це. Він якимось чином підняв частину підлоги і знайшов під ним залізний люк
Вони відкрили люк під кіоском. Там був спуск, мабуть, метра два і ніякої драбини. А щодо глибини було важко сказати. Вже стемніло і дно було в тіні, якщо воно там було.
Вадим хотів сказати що то погана ідея, але Максим відштовхнув його і стрибнув вниз не задумуючись.
- Тут не високо – сказав він. І дійсно, метри два, не більше. – Тут щось є.
Максим ступив кудись вперед і присів.
- Якийсь хід. Нічого звідси не видно.
Він дістав телефон і включив ліхтарик.
Максим роздивлявся щось перед ним якийсь час. І раптом, зовсім без слів пірнув вперед.
І зник.
- Ей!
Вадим нахилився над спуском
- Ей, ти куди це пішов! Що там?
Але Максим не відповідав
- Пішли за ним – зітхнула Олена
- Що, в темну діру невідомо куди? Ти серйозно?
Олена кивнула і почала примощуватися щоб зістрибнути вниз. Її невеликий ріст був для неї тут проблемою.
Вона зістрибнула вниз і теж посвітила ліхтариком.
- Ну, не думала що колись скажу це, але я полізла в діру.
Вадим похитав головою. Що за трясця з ними відбувається!
Він стежив як Олена прихилившись, пройшла вперед і зникла з поля зору.
Тим часом повітря почало становитись холодним, але Вадим все ще ніяк не міг злізти вниз, чомусь йому це здавалось дуже поганою ідею, його інстинкти нав’язливо казали йому тікати звідти, він просто відчував небезпеку. Це наче висіло в повітрі.
«Холодне повітря» - подумав він про себе. Дуже холодне, як буває в саму люту зиму, стало навіть боляче вдихати.
По спині пробігли мурахи і йому здалось що позаду хтось є.
Він повільно оглянув ринок і пусті кіоски. Між ними гуляв лише вітер. Одинока сторінка газети прошелестіла поряд з ним і прилипла до стінки кіоску. Зі сторінки дивилось розмите від кави фотографія якогось чоловіка. І погода змінилась. Чому стало так темно? Ще повинне світити сонце.
Вадиму стало ніяково. Це пустине місце і навряд тут хтось може бути, але він мав відчуття що хтось тут все ж є. Була якась присутність, маже як коли ти просто знаєш що в кімнаті хтось є крім тебе. Якесь шосте відчуття підказувало йому саме це.
Чим більше він сидів на місці, тим небезпечніше здавалось це місце. На лобі виступив піт.
Потроху в ньому просиналась параноя і він почав бачити у кожній тіні фігури людей, слабкі відблиски ліхтарів він сприймав як відблиски ножів.
Усі звуки і саме місце стали якимись ворожими, наче хотіли щоб він пішов звідси, а якщо не залише його, то в тінях місце ховає жахи, що дадуть йому зрозуміти що йому не варто було тут стирчати.
Прозвучав човгаючий звук, схожий у його уяві на звуки кроків і Вадим не зволікаючи зістрибнув вниз і на дотик знайшов низький вхід у щось схоже на тунель.
Він протиснувся туди.
- Що так довго? – Олена стояла по ту сторону стіни в якій був зроблений низький прохід.
Вона стояла на невисокому горбку розбитого каміння.
- Дивись. І ось ще
Вона штовхнула ногою якийсь предмет.
Вадим посвітив ліхтариком
- Це кирка?
Олена кивнула.
- І кувалда.
- Доволі іржаве.
- Мабуть, давно тут лежали?
Вадим знизав плечима.
- Виходить що хтось пробив цю стіну?
- Виходить що так.
- А де Максим? – раптом спитав Вадим, чомусь його відсутність здавалась йому моторошною.
- Пішов кудись далі, я бачила коли залізла, як він світив десь попереду.
- Він що, просто мовчки пішов вперед?
Олена серйозно кивнула.
- Він поводиться дивно.
- Ага і чогось мене це не радує – нервово пожартував Вадим. – Треба його догнати.
Вони пішли вперед. Під ногами шурхали маленькі камінці. Відчували вони себе наче спустились у підвал старого будинку. С кожним кроком відчувалось як підлога йде під нахилом до низу. Вадим гадав, як так вийшло що це місце ніхто не знайшов коли будували тут ринок? Тут не те щоб дуже глибоко. Вимощена плиткою підлога ринку біла трохи вище ніж, мабуть, пів метра від них.
- Диви, його сліди.
Вадим промимрив.
- А те що?
Вони побачили попереду себе щось схоже на сходинки, які вели вниз.
- Ще глибше? Думаєш він пішов туди?
- Угу.
Олена пішла вперед і почала обережно спускатися по сходинках.
Вадим озирнувся і посвітив ліхтариком. Просто щоб впевнитись що ніхто не йде за ними слідом. У його уяві це місце все ще не бажало їх бачити тут. У світі ліхтарика вироблений кимось невідомим прохід до цього коридору маячив похмурою темнотою, наче паща.
Відкинувши ці думки, Вадим пішов вслід за Оленою.
Сходинки були зроблені як буває у старих замках, вони спіраллю спускались вниз і доволі глибоко. І чим глибше вони йшли, тим більше йому здавалось що він добровільно спускається до своєї могили.
Олена з Вадимом спустились до самого низу.
- Важко дихати – пожалілась Олена.
Вадим світив ліхтариком, роздивляючись підлогу.
- Диви, сліди.
- Максим, мабуть.
- І чого він тільки рвонув вперед
- Як я казала, він поводиться дивно – сказала вона, повільно ідучи вперед, освітлюючи ліхтариком підлогу й стіни. – Цікаво, що це таке?
- Ходять чутки, наче під місто є мережа тунелів, деякі віком як місто, деякі ще старіше, може навіть такі що були тут задовго до міста. Але то таке, я ніколи не бачив якихось серйозних досліджень чи доказів з цього питання.
- Що, думаєш це чийсь підвал? – посміхнулась Олена – не дуже схоже. Ти тільки подивись на це
Вона посвітила на стіни
- Ми спустились глибоко і що це як не тунель?
Вадим нічого не відповів. Він уважно роздивлявся стіни тунелю.
- Це що, коріння, чи що?
- Кістки – тихо сказав Вадим.
Вони дивились на стіну з якої, як вони тепер розуміли, стирчали людські кістки, вони наче були вмуровані в стіни.
- Щось мені тут вже не подобається.
- Знайдемо Максима і підемо звідси.
Вадим кивнув.
Ледве вони зібралися йти за Максимом, як почули крик.
Повний жаху й високий, що пронизує до кісток. Він тривав всього мить, а потім замовк. В тунелі повисла різка тиша, яка контрастувала з цим криком і Вадиму здалось що він втратив слух. За тишею роздався новий крик, в цей раз повний болю.
Вадим зірвався з місця й побіг вперед, за ним побігла Олена.
Вони добігли до розвилки.
Вадим посвітив ліхтариком.
Тунель розділявся на три гілки і до кожного з них вели сліди.
- Як це – видихнув Вадим – Як таке може бути, тут є хтось ще?
Олена стояла мовчки й дивилась на сліди.
- Ми повинні розділитися.
Вадим подивився на неї наче на божевільну.
- Ти хочеш розділитися, тут?
- Ти ж чув крики, з ним могло щось трапитись, може йому потрібна допомога, а тут аж три різні проходи. Що, ми тепер будемо кожний з них перевіряти?
- Так!
По тунелях пройшов тихий стогін.
- Ходімо!
Олена вказала пальцем на один з тунелів, а сама пішла в інший.
Вадим похитав головою.
Це погана ідея, дуже погана. І все ж він пішов в сторону, яку показала Олена.
Коли він залишився один, затхле повітря стало наче холодніше, у всякому разі, холодніше ніж було.
З кожним кроком він боровся з бажанням все кинути й бігти звідси.
Що за місце!
Зі стін стирчать кістки, кістки!
Вадим обережно ступав вперед, стараючись не світити на стіни ліхтариком. Чомусь йому здавалось що варто йому посвітити туди і трапиться щось погане. Він відчував присутність чогось і як це щось дивиться на нього, але доки воно в темноті, він у безпеці.
Він опустив голову і роздивлявся сліди за котрими йшов. Це допомагало трохи відволіктись від панічного страху. Сліди були якісь дивні. Якісь неправильні, Вадим не міг зрозуміти що з ними не так.
Раптом він врізався головою в стіну через те що опустивши голову він не дивився вперед.
Він відчув як щось тріснуло.
Вадим вхопився за лоба і відступив. Він рефлекторно посвітив ліхтариком вперед.
Перед ним був поворот, що вів кудись у ліво.
Але не це прикувало його увагу.
Вадим зупинив світло ліхтаря на стіні й завмер, відчуваючи як його ноги затряслись від жаху.
Світло ліхтаря вихопило з темряви людський череп, вмурований в стіну. На його лобі була маленька тріщина. Він дивився на Вадима пустими очницями, наче засуджуючи його. Його щелепа скалилась на нього своєю жахливою посмішкою.
Не здатний відвести погляд, Вадим продовжував вдивлятися. І чим більше він дивився, тим жахливіше все це виглядало.
Опускаючи ліхтарика нижче, він побачив ледве помітні ребра, руки й ноги.
Вмурована в стіну людина.
Вадим зробив крок назад, ледве тримаючись на ногах.
О Боже, нащо він тільки поліз сюди! Що за жахливе місце. І чому Максим побіг сюди, нащо йому це!
Треба його знайти й забиратися звідси. І як можна скоріше.
Зліва зіяв темнотою прохід і звісно сліди вели туди. Зібравшись з силами, ігноруючи наполегливе бажання тікати, Вадим зробив крок в прохід.
***
Олена пройшла тунель і вийшла до залізних дверей, що валялися на землі. Поруч кірка, якою ці двері і відкрили.
Вона роздивлялася землю біля дверей, там було багато слідів. Одні з них напевно належали Максиму, але тут були і ще чиїсь. Розміром трохи більше ніж Максимові. Належали чоловіку, мабуть, і судячи з розміру, доволі високому.
Підлога тут була стоптана, наче боролись. І більше нічого.
По її спині пробігли мурахи, коли вона подумала що могло трапитись з Максимом і що крім їх трьох тут міг бути хтось ще.
Вона обійшла двері і заглянула в прохід, що вони колись загороджували.
То була кругла кімната, з гострим камінням на стінах. І всі стіни повністю розмальовані примітивними малюнками людей та тварин і якихось істот, віддалено схожих на людей.
В центрі знаходився валун, на диво обережний, овальної форми з плоскою поверхнею. Олена підійшла ближче й відчула як в неї почала паморочитись голова й підсікатися ноги. В очах потемніло, вона відчула жахливу слабкість і ледве втрималась на ногах. Було таке відчуття, наче з неї витекли усі життєві сили.
Відступив на крок, вона відчула себе легше. Тримаючись на відстані, вона почала роздивлятися цей валун.
«Вівтар» - промайнула думка – «Це схоже на вівтар».
Валун був неприємно червоного відтінку з прожилками, покритий незрозумілими символами, схожими на якусь забуту мову.
Краєм ока вона помітила щось у дальньої стіни.
Вона обійшла вівтар і наблизилась до стіни.
Вона уважно оглянула предмет, не вірячи своїм очам.
То був кам’яний саркофаг, а в середині нього був ще один, але зроблений з заліза й срібла і вже згнилого дерева.
Кам’яна плита валялася на підлозі, а залізний саркофаг був відкритий. Всередині нього від часу залишився слід фігури того, хто був тут похований.
Олена обвела ліхтариком кімнату, але там більше нічого не було.
Вона почала роздивлятися малюнки на стінах.
Вони по більшій частині зображували щось схоже на сцени з життя якихось жінок.
Там були намальовані люди з луками й кіньми, попереду яких був чоловік, розмальований детально й чітко, наче художник бажав зобразити його як вождя чи царя. Поруч з ним була жінка з животом – вагітна, як зрозуміла Олена.
Наступна картина зображувала як «цар» та його жінка мають трьох немовлят і всі з них дівчинки. Далі був текст, але виглядало так, наче його дописали пізніше. Вона не розуміла що там було написано, деякі букви здавались їй знайомими, але мова була більше схожа на латинську. Мабуть, вона не була лінгвістом.
Наступні зображення показували як три дівчинки ростуть. Ось вони танцюють навколо вогнища, потім, вже трохи доросліші, вони зображені в компанії людини, мабуть, шамана. Потім дівчини були зображені з якоюсь фігурою, схожою на людину, але зображеної в дивній та тривожній формі. Фігура була наче людина, але вона була скорченою та непропорційною з головою тварини. На наступних зображеннях жінки принесли в жертву своїх батьків на вівтарі.
Олена повернулась назад, дивлячись на дивний червоний вівтар позаду нього.
В неї промайнула неприємна думка що він став червоний від крові, що просочила його.
Так чи інакше, малюнки показували як жінки все більше приносили жертв той незрозумілій й тривожній фігурі, і зрештою, вони знищили все своє плем’я.
Малюнки ставали все більш страшними, хоч і примітивні, вони були все ж дуже
детальні, особливо в місцях, де зображувались жертвоприношення.
І разом з цим змінювались зображення жінок. Вони зображувались все більш схожими на ту істоту, що вони зустріли раніше.
Малюнки обривалися в місці, де натовп с сокирами та мечами напали на трьох жінок, які к тому часу перетворилися на дивних та потворних істот.

Олена повернула ліхтарика до саркофага і стала роздивлятись те, що залишилось від істоти, що була всередині.
Там все ще були залишки волосся, більше схожого на шерсть, якісь подряпини, навіть кігті.
Олена підібрала один з них. Він був схожий на нігті, але загнуті й неймовірно тверді. І придивившись, вона побачила ще пару слідів. Не Максима чи того, іншого чоловіка, вужчі, з довгими нігтями, сліди були розмазані, наче хтось пройшов тут човгаючими кроками. І вони тягнулись від саркофага.
В серце Олени почав проникати панічний страх, вона швидко пожалкувала що пішла одна. Кинувши на землю цей ніготь, вона швидко, майже бігом направилась до виходу.
І зустріла Максима.
Він стояв у дверях, опустивши голову, роздивляючись свої руки й видаючи якісь тихі звуки.
- О, добре – при його виді вона видихнула, але чомусь їй все ще було тривожно. – Ми тебе шукали, чому ти побіг?
Максим підняв голову і подивився на неї зацікавленим поглядом.
Олена відступила.
Його очі були незвичайного, отруйноо-жовтого кольору, і вони дивились на неї, наче оцінюючи.
Максим хмикнув
- Згодиться – промовив він дивним голосом, чужим і трохи жіночим, але якимось буюлькаючим, наче в його горлі була вода.
Він зробив крок до неї, так швидко, що Олена навіть не встигла зрозуміти що відбулось, і вхопив її за волосся.
З неймовірною силою він потяг її кудись.
- Відпусти!
Вона кричала й намагалася вдарити його, але на нього наче нічого не діяло, тоді вона спробувала кликати його на ім'я, але розуміла, що то був не Максим. Істота що заволоділа його тілом, продовжувала тягнути її по тунелю.
Вона спробувала ухопитись за кірку, але руки хапали лише пустоту та пісок.
Він витягнув її до розвилки тунелю. Там, він зупинився, явно роздумуючи куди поволокти її далі.
Олена спробувала скористатися паузою та кинула йому в лице телефоном. Той вдарився йому у вилицю та відскочив назад, впавши на підлогу.
Максим навіть не звернув уваги на це і міцніше стиснувши волосся, потяг її в один з тунелів.
***
Вадим пройшов до темної пащі тунелю, висвічуючи ліхтариком собі дорогу.
Чомусь його бив мілкий дріб і він ніяк не міг зупинитись.
Він пройшов кілька кроків і побачив попереду світло.
- Ліхтарик?
Його світло було як маяк в темноті, але це нагадувало Вадиму про морських серен, які заманювали моряків в пастку. Так виглядало для нього світло ліхтарика. Але він не міг не підійти.
Йдучи в його сторону, він побачив щось, якусь тушу, чи щось таке. Воно смерділо так, що це не піддається опису, Вадима ледве не вирвало, коли він почув цей запах.
І все ж, він роздивився телефон. Так, то був телефон Максима. Він тут лежав, поряд з цим. Цією бридкою тушею.
- О Боже, що це.
Вадим видихнув, коли підійшов ближче. То було створіння, віддалено схоже на жінку, але давно мертву. Скелет, що був обтягнутий посірілою від віку шкірою.
- Що за трясця.
То було схоже на якогось мутанта, як в іграх в які він грав. Виглядало вона так, наче людина збиралась перетворитися в якусь тварину. Кисті її рук були довгими й вузькими з такими ж пальцями, що закінчувались гострими нігтями. Ноги з гострими колінками теж мали вузькі ступні з кривими пальцями. А голова, та й зовсім була схожа на голову тварини. Наче на скелет людини хтось пришив голову рогатого коня, чи козла. На голові, не дивлячись на те, що вона була тварини, були людські вуха, та волосся що густо чорного кольору.
Щось заскрипіло попереду.
Вадим навів ліхтарика. В кінці тунелю були важкі залізні двері. Вони повільно відкривались.
Він завмер, не дивлячись на те що збирався просто кинути все й зараз же бігти звідти.
Його тіло стояло там і ігнорувало сигнали мозку.
Двері відчинилися, повільно, зі скрипом.
Вадим побачив позаду високого чоловіка в довгому пальті. Він мовчки стояв і дивився на Вадима і в його очах не було написано нічого доброго.
- Йди до мене – прошипів чоловік.
І Вадим пішов, точніше його тіло наче саме йшло туди, хоча розум благав його бігти.
Він став перед чоловіком, який був на дві голови вище Вадима.
Той махнув рукою на кімнату, наче запрошуючи його війти.
Вадим зайшов і двері за ним швидко зачинилися.
То була кругла кімната, більше схожа на печеру, видовбану людськими руками. В центрі стояв кам’яний саркофаг, а стіни були розмальовані.
«Зображення життя того, хто похоронений у саркофазі» - майже інстинктивно зрозумів Вадим. Але ті малюнки були тривожними й викликали в ньому лише страх та відразу.
- Тупі діти – прохрипів чоловік і Вадим обернувся.
Обличчя чоловіка було зморшкуватим, голова лиса, а очі не такі й страшні як йому раніше здавалось.
- Нащо вас сюди тягне. Ви вже смертники.
- Хто… Хто ти? – промимрив Вадим.
- Сторож.
Чоловік пройшов до саркофага.
Вадим тільки зараз зрозумів що він був напівпрозорий, наче тільки частково належав до цього світу.
- Я мушу охороняти це місце.
- Від кого? – рефлекторно запитав Вадим навіть не встигнувши подумати.
- Від таких дурнів як ти! Ти хоч розумієш скільки душ століттями охороняли це місце?
Вадим тупо дивився на нього.
Сторож зітхнув й замовчав. Він дивився на саркофаг.
- Ти знаєш історію цього краю?
Вадим кивнув.
- Так – промовив він тремтячим голосом – але це місце, я нікого такого не бачив. Хіба що за містом є щось схоже.
Сторож махнув своєю примарною рукою.
- Нічого ти не знаєш.
Він ткнув пальцем на стіни кімнати.
Вадим подивився на малюнки. Це було щось схоже на скіфів чи сарматів. Але, знову ж таки, він ніколи на бачив нічого подібного.
- Ці… створіння – сказав сторож – Вони були тут як у сховищі, що стримувало їх від того щоб вирватись у зовнішній світ. Жахливі чорнокнижники та відьми, що уклали договір з темними силами. Вічне життя, неймовірна сила, багатства, влада. Все це їх. Усього лише за кров та душі жертв.
Сторож пройшов вперед і став поряд з Вадимом. Того обдало холодом, але не таким, як раніше. Скоріше це був освіжаючий бриз, йому навіть стало легше дихати.
- Це їх життя. Три сестри, що народилися в племені сарматів. Вони з дитячого віку мали великий магічний талант, але їм було мало. Вони клалили договір зі злом. І їх сила стала більше, вони могли отримати все що лише могли забажати. Але самі їх душі настільки просочилися злом, що це стало бачно зовні. Вони стали потворними істотами, але все ще могли приймати форму красивих жінок, щоб заманювати жертв до свого жертовного вівтаря, на якому вони принесли в жертву своїх батьків і все плем’я.
Вони жили в цих тунелях віками, заманюючи сюди людей. І з кожним століттям все менше в них залишалось від людей і більше вони ставали схожими на ту істоту, з якою колись уклали договір. Кров та життєва енергія підтримувала їх. Віки йшли і кожне плем’я що тут жило, втрачало людей, або добровільно приносило жертви цим відьмам. До тих пір, як люди не зрозуміли що то за зло живе поряд з ними. І тоді вони прийшли до лігва відьом, сюди, та спробували зупинити їх. Мечі й сокири не допоможуть проти такого давнього зла. Хоча вони й зуміли зупинити відьом, та вони не могли знищити їх. Тому кожну з них вони зачинили в саркофагах і закрили ці кімнати дверима з захисними символами. І знаючи що за зло тут ховається, вони залишились жити в цих місцях, щоб ніхто й ніколи не відчинив тих дверей. Та час йшов, історія стиралась з пам’яті. Але нащадки тих людей все ж продовжували стерегти це місце. Кожне покоління один з них спускався сюди й тут же помирав, вмурований в стіни, щоб навічно стерегти це місце. Але з часом тут почало будуватись місто. Ці тунелі знайшли священики. І зрозумівши що за зло тут, вони побудували зверху храм і добре запечатали це місце. Мабуть, то було найкраще рішення.
Але потім, потім була революція та прийшов час, коли релігія втратила свою владу. Храм знесли. І на його місці збудували шибеницю. А потім й ринок. І ніхто вже більше не спускався сюди, ніхто не слідив за цим місцем. Я був останній. Обновив всі символи перед смертю, та тут й помер. Але з часом вони почали стиратися. Сила бар’єрів стала слабкішою. І відьми прокинулись. Не знаю, років тридцять назад. В моєму стані важко слідити за часом. І коли вони прокинулись, почали шукати способи вирватись. Я мало що можу зробити. Одна з них, найстарша, вийшла зі свого саркофагу, але через двері вийти не могла. Сиділа там. Але сила її велика. Вона могла переносити своє зображення на поверхню. У вигляді красивою, але нещасливої жінки з чорним волоссям. Чоловіки завжди намагались шукати її, але далеко не всі додумувались де саме потрібно її шукати.
Вадим згадав ту тушу, що бачив перед дверми.
Невже то була вона, та відьма? І та жінка, що вони бачили перед воротами ринку, то теж вона?
Його перетрусило від огиди, він відчув як з нього наче злізло якесь павутиння.
- Але декілька чоловік все ж знайшли дорогу сюди – продовжував сторож – продовбали хід до тунелів. І дійшли до її дверей. Та там померли від страху коли я з’явився. Що поробиш, але я повинен був щось зробити щоб не випустити ту відьму. Але тепер, тепер твій друг зламав її двері і випустив її. Бідолаха. Він пережахався коли я спробував його зупинити, та вона вже вийшла, прогнала мене з великою легкістю. Твій друг побачив її і його ілюзії щодо неї як рукою зняло і він спробував втекти, та вона нагнала його під цими дверми і заволоділа тілом.
- Що! Як це, що з Максимом?
- Твій друг створив великі проблеми. І тобі прийдеться їх вирішити.
- А як же Олена? Що з нею. Боже
Вадим вхопився за голову й почав ходити по кімнаті. Його світ за останні декілька годин був просто зруйнований. Все що він вважав казками насправді існувало. Звісно, можна б було знайти всьому цьому якесь пояснення, та що тут придумаєш, коли воно перед очими. Коли відчуваєш це зло.
- Відьма намагається відкрити кімнату зі своєю середньою сестрою. І хоче віддати їй тіло твоєї подруги. Ти будеш для молодшої. Але цього не повинно трапитись. Ти мусиш зупинити це. Я покажу тобі символи, які запечатають вхід до тунелю. Це допоможе на якийсь час.
- А чому ж сам цього не зробив? – огризнувся Вадим
- Бо я дух, в мене немає пальців щоб намалювати символи.
- А що ж тоді з нами трапиться?
Сторож відвів погляд і Вадим зрозумів що й самі вони будуть закриті в цьому місці.
- Ні, ні! Це не годиться!
- Виходу не має – строго відповів сторож, роблячи крок до Вадими і нависнувши над ним.
По тунелях пронісся жіночий крик і Вадим кинувся до дверей.
- Твоєї подруги вже немає. Вважай що вона мертва.
- Відкрий кляті двері!
- Якщо погодишся на мої умови.
- Ти хочеш щоб я закрив нас тут і прирік себе і друзів на голодну смерть!
- Ви не помрете від голоду. Ваші тіла урешті решт заберуть відьми, але це їм не допоможе, бо вони будуть заперті тут.
Вадим істерично засміявся
- Це не краще!
Вадим стукнув кулаком по дверях і кинув на сторожа злий погляд.
- Знаєш що, я не буду цього робити. Можеш не відчиняти ці кляті двері.
Сторож мовчав.
- Нехай ті відьми роблять що хочуть, я впевнений що і вдвох вони зможуть покинути це місце.
- Ні. Вони ще не такі сильні щоб вирватися по одинці. Їм потрібні нові тіла й загальна сила їх трьох щоб зламати останні бар’єри.
Вадим ледве не плакав від безсилля, але все ж не міг погодитись на це.
Нарешті сторож промовив.
- Є спосіб. Але він важчий і не такий надійний. Якщо ти це зможеш, то тобі вдасться піти звідси зі своїми друзями і водночас зачинити тут відьом.
Вадим оживився. Чомусь це дало йому надію і навіть утішило.
- Що це?
- Тобі потрібно буде пройти до кімнати старшої сестри. Там є заховані кам’яна табличка. Я допоможу тобі її використати і ти зможеш покликати на допомогу всі душі, що дали клятви стерегти це місце. Вони зможуть вибити душі відьом з тіл твоїх друзів. Але в тебе буде лише одна спроба, тому що після цього всі вони втратять свої сили й зникнуть. І я разом з ними. Відьми тимчасово будуть без своїх тіл і ви з друзями зможете втекти. Але ти повинен будеш нанести захисні символи.
- Добре, добре, я згодний!
- Тоді ти підеш до кімнати старшої сестри і знайдеш там табличку. А зараз ти нанесеш на себе цей символ.
Він вказав на один з символів на двері.
- Він захистить тебе і відьми не будуть знати де ти знаходишся. Але як тільки ти знайдеш табличку, ти зітреш символ і вони зрозуміють що ти задумав, тому спробують тебе зупинити. Вони зберуться в одному місці і ти скористаєшся табличкою. А потім намалюєш на виході ці символи.
Вадим дістав з кишені ручку – його студентська звичка носити з собою ручки – й намалював на руці символ, який показав сторож.
Потім вийшов з цієї кімнати-печери і зразу відчув як важко стало дихати і як змінилось повітря навкруги.
Він з відразою пройшов мимо колишнього тіла відьми з жахом думаючи що це створіння зараз в Максимі та Олені.
В тунелях було тихо, ніяких шерехів чи інших звуків. Як вперше, коли вони спустились сюди.
Від цього було тільки гірше. Він чув кожен свій крок і йому здавалось що в тіні ховаються ті відьми, дивлячись на нього очими Максима чи Олени і тільки й чекають коли він зробить помилку, чи нашумить.
На виході з тунелю він побачив світло ліхтарика і приморозив, не вирішуючись зробити крок.
Вслухуючись в тишу, він стояв і дивився на світло. Його наче паралізувало. У світлі він бачив сліди рук та ніг, і тіла яке тягли. Він побачив клаптик рудого волосся і він ледве не заплакав знов.
Боже, як йому було страшно. Він майже уявляв як та клята відьма в тілі Максима схопила Олену й тягла її, і що при цьому відчувала сама Олена.
Зібравшись з силами, він поклав руку на стіну тунелю й випадково торкнувся вмурованого туди скелету.
«То залишки людини, що віддала своє життя та тіло щоб не дати цим монстрам вирватись» - подумав він, з дивним спокоєм дивлячись на білісий скелет.
Якимось чином це надало йому сил і він ігноруючи телефон Олени, пішов далі.
***
Максим притягнув її до залізних дверей і кинув у стіни. Вона була в шоці і навіть не могла поворушитись. Він щось зробив. Він казав якісь слова над нею і робив жести руками. Вона відчувала як щось чуже й липке обволокує її тіло і сковує.
Вона зараз сиділа під стіною, зовсім не відчуваючи своє тіло й могла тільки і дивитись як Максим з люттю колотить каменем по дверях, намагаючись пошкодити символи що були на ній намальовані.
З його губ періодично зривались слова незнайомою мовою.
Нарешті він зміг порушити порядок символів і на їх очах двері перетворювались зі стійкої перешкоди на старий й заржавілий шматок заліза.
На губах Максима заграла крива посмішка, повна злого лікування.
Він відкинув камінь і взявшись за петлі просто зірвав двері, наче вони булі з картону, поставив двері поруч і вхопив Олену за руку і потягнув її в кімнату. Вона була схожа на ту, що бачила Олена раніше, такої ж грубої роботи, з тими ж самими малюнками. Єдине що було інше – це відсутність вівтаря, в центрі кімнати був лише кам’яний саркофаг.
Олена відчувала збудженість Максима, коли він підходив до саркофага.
«То не Максим» - повторювала вона про себе – «Це якесь зле створіння в ньому»
Хоча, в решті решт, це саме він притягнув їх до цього клятого тунелю.
Створіння кинуло Олену на землю і вона впала як мішок, не маючи змоги рухатись.
Воно підійшло до саркофагу і стало над ним, роздивляючись його якийсь час. Істота бурмотіла щось і нарешті вона лизнула свою руку і поклала її на кришку саркофагу.
Та тріснула й розійшлась у боки, з гуркотом впавши на підлогу.
Всередині був інший саркофаг, залізо зі сріблом. Але тут воно било на диво чистим, наче його зробили тільки вчора.
Істота схилилась над саркофагом і знов провела над ним своєю рукою.
Раптом почулось шипіння і Максим скрикнув від болю. Він оглянув свою руку, яка стала чорною в тому місці, де вона торкнулась срібно-залізної кришки.
Максим кинув швидкий погляд на Олену і в ту ж секунду підтягнув до саркофагу.
- Відкривай – прогудів Максим чужим голосом.
Олена дивилась на нього, в ті ярко жовті очі. Вона вирішила що не буде його слухатись.
Вона знов почала відчувати своє тіло і раптове почуття злості та бунтівнитства штовхали її сказати «ні» цій істоті, вдарити, втекти.
Але дивлячись в ці очі, вона не могла цього зробити. Сила цієї істоти просто давила її, змушувала робити що від неї хотіли і просто не могла чинити опір, її сили тали під цим поглядом.
І вона протягнула руки до кришки і спробувала відкрити, але та навіть не рухалась.
Але там, під кришкою, Олена відчула як щось рухається. Там було щось живе і воно хотіло вилізти з цього ящику.
- Символи! – прохрипів голос істоти і Олена, майже як робот, не розуміючи що робить, почала шкрябати руками по кришці, намагаючись стерти символи.
Але тільки розідрала руки і забруднила кришку кров’ю.
Олена зняла кільце за пальця і почала шкрябати їм по символах. Механічно, тупо, навіть не вдумуючись. Наче істота контролювала всі її думки й рухи.
Нарешті вона пошкодила декілька символів і відчула як присутність у саркофазі стала відчутніше.
Істота відштовхнула Олену в сторону.
Воно притулило руку до срібної кришки, але та все ще продовжувала шипіти й обпалювати руку істоти. Точніше руку Максима. Вона почала чорніти, але істота все ж продовжувала тримати там руку і щось тихо казала.
Нарешті кришка перестала шипіти і срібло на ній почало втрачати колір і становилось жовто-зеленим, залізо ржавіло й потроху розсипалось. І врешті решт срібло трохи оплавилось і почорніло.
Шипіння припинилось і істота відкинула кришку.
Олена дивилась як із саркофага з’явилась рука. То була суха рука, місцями облізла до кісток, з довгими нігтями, більш схожими на кігті. А далі з’явилась й тіло цього створіння.
Худе, кістляве з висохлою жовтуватою шкірою. На ній висів давно згнивший одяг.
Воно встало, ледве тримаючи на своїх кістлявих плечах і тонкій довгій шиї свою потворну голову, схожу на морду собаки, але хворої і облізлої, з довгими іклами та впалими очима, покритої рідким білим волоссям, більш схожим на шерсть.
Воно хитаючись підійшло до Олени і щось сказало до іншої істоти. Вони вдвох деякий час розмовляли і врешті решт, істота в тілі Максима звернулась до Олени.
- Радій, створіння! Ти тепер вмістилище для Майосари – сарматської цариці!
Істота, яка звалась Майосара, підійшла до Олени й протягнула до неї свою кігтисту руку і стала роздивлятись.
В голові Олени прозвучав приємний і навіть солодкий голос. Він медом вливався в її думки.
- Скажи мені, солодка дівчино, бажаєш ти відчути як це бути княгинею? Коли достатньо одного твого слова, щоб народи ставали на коліна? Скажи «так» і я покажу тобі дива.
В голові Олени стукав голос жінки.
Десь в далекому кутку її свідомості загорівся маленький вогник розуміння. Ця істота хоче її тіла. І щоб отримати його, їй потрібна згода. Олена повинна добровільно погодитись на це.
- Ні! Забирайся огида!
Олена закричала й люто замотала головою.
Істота в Максимі зітхнула.
- Твій друг – воно провело рукою по обличчю Максима, по своєму обличчю – був більш поступливий. Його було на диво не важко вмовити. Він так втомися від вас всіх, від того, як до нього ставляться. Жадав уваги і трохи жіночої ласки. Звісно, він був схвильований, коли побачив моє старе тіло, але для нього то було вже занадто пізно. Його розум були в моїх руках вже давно. Майже кожен день я являлась йому і благала про допомогу. О, як він був радий коли думав що врятує мене. Хто ж знав – істота засміялась – Я попросила від нього всього одне «так» і він погодився. Зараз, звісно, він жалкує про це. О так, дівчино, він все ще тут, у цьому тілі. Та то не надовго. Моя сила занадто велика для нього. Теж чекає і тебе.
Олена закачала голово
- Моїй сестрі твоє «так» не потрібно щоб заволодіти твоїм тілом. Вона просто хотіла отримати його непошкодженим, та що поробиш. Вона заволодіє тобою насильно і травмує тіло й розум, але цього буде достатньо на деякий час, поки вона не знайде інше тіло. Може твого друга, який тут в одинці лазить по тунелях. А може вже й покинув їх? Він не дуже хоче тут знаходитись.
Раптом Олена відчула удар. Але не фізичний – ментальний. Наче хтось вдарився їй у розум. В голові запульсував жахливий й різкий біль. Здавалось що голки встромились їй у голову і проникають все глибше, залишаючи після себе біль.
А з ними проникала й чужа свідомість. Всім тілом вона відчувала як щось селиться в ній, витісняючи її свідомість в найдальший й темний куток. Олена намагалась противитись, але вона просто не могла тягатись з неймовірною силою істоти. Вона зникла, уступивши місце сарматський цариці Майосарі.

***

Вадим пройшов через тунель в якому він в останній раз бачив Олену і вийшов до кімнати, в центрі якої стояв вівтар. Як і казав той сторож.
Йому зразу стало незатишно, навіть гірше ніж в інших тунелях. Тут все відчувалося гостріше. У світі ліхтарика вся кімната була закутана в червоний туман, навіть пісок та стіни були якогось тривожно-червоного кольору. Але найгіршим був той вівтар. По всій його поверхні йшли червоні прожилки.
Але там було щось ще, наче спогади, чи залишки подій, він не міг це точно описати, але він бачив якісь образи.
Людей, яких клали на цей вівтар. Ледве вони лягали, то зразу зникали, розчиняючись у повітрі, але за ними все ж залишалось щось, якась важкість, яка давила на нього. В кімнаті з’являлись люди й так же зникали, але завжди були присутні три фігури жінок. І вони завжди стояли над вівтарем. Вадим бачив як дві з них рухали губами, мабуть, повторювали якісь слова, а третя тримала в руках довгий кинджал, який заносила над жертвами на вівтарі.
Він підійшов ближче і в кімнаті знов стало пусто. Залишились лише ті три відьми. Вони стояли навкруги цього вівтаря. Він не бачив їх облич, але здавалось, що вони повернуті до нього, наче чекають його. В голові з’явилась думка що його запрошують до цього вівтаря.
І він, цей вівтар, став іншим, змінилось його сприйняття, він тепер здавався найприємнішою річчю в світі і Вадиму різко захотілось лягти на нього.
Він потряс головою й спробував викинути цю думку з голови.
У нього тут була ціль, він не може піддаватися.
Вадим з зусиллям відвернувся від вівтаря та відвів ліхтарика. Він пройшов саркофаг відьми та почав роздивлятися стіну за ним. Сторож казав що саме тут повинна бути схована табличка.
Він пройшовся біля стіни, уважно роздивляючись малюнки, доки не побачив частину стіни, яка була повністю розписана символами. Сторож казав що значення цих символів давно втрачені, але те, що знаходиться за тою стіною, має велике значення для нього.
Вадим намалював ще один символ на долоні, як велів йому привид сторожа. Потім він провів долоню з символом по стіні і та здвинулась з місця.
В цій частині стіни з’явились двері, кам’яні, але зроблені з великим майстерством. Вони легко відкрились, коли він торкнувся їх.
За дверми в світі ліхтарика він бачив невелику кімнатку. В центрі її стояв кам’яний постамент з табличкою.
Ця кімната нагадувала за відчуттями ті, що були поруч зі сторожем. Тут була приємна прохолода, не той колючий холод що був в тунелях. Навіть темнота й та була якась м’яка і затишна. Він відчував себе тут захищеним. Вадим стер з руки захисний символ, але це почуття захищеності не зникло. На хвилину він навіть забув всі ці історії про відьом і його загублених друзів.
Та якийсь шум за спиною повернув його до реальності. З’явилось відчуття як в темноті за кам’яними дверми щось рухалось, хотіло зайти всередину.
- Вадим! – з темноти прозвучав жалібний голос Олени, повний болі й страху.
Від цього голосу його пробрали мурахи.
- Вадим, мені страшно, будь ласка, пусти! Вони йдуть за мною, де ти?
Вадим стиснув зуби та мовчав, стримуючись щоб не повернутися на голос.
«Треба забрати табличку» - подумав він.
Він пройшов до постаменту за табличкою. Вона була з гладкою поверхнею. В неї якимось чином були врізані золотом букви чи символи на мові, яка навіть близько не була схожою на щось знайоме Вадиму. Вона здавалась старою як світ.
Поруч з табличкою лежав й кинджал в срібних піхвах.
- Вадим! – на цей раз то був голос Максима, але якийсь з відлунням. – Давай забиратися звідси! Ходи до нас та підемо на поверхню, я втомився від цього місця!
З темноти почувся тихий смішок.
Вадим схопив табличку і тут же перед ним з’явився напівпрозорий сторож.
- Бери кинджал і табличку. Віднеси їх до вівтаря та розбий табличку кинджалом на ньому.
- Туди!? Але вони там – за жахом проговорив Вадим, не вирішуючись навіть повернутись в ту сторону.
- У тебе не має іншого виходу – з дивною прохолодою промовив сторож.
Але Вадим і так розумів це.
- Але як, вони не дадуть цього зробити.
Вадим обернувся.
В світі ліхтарика стояли Максим з Оленою.
Максим схилився над вівтарем, а Олена стояла перед входом до кімнати з Вадимом.
Вона дивилась на нього пустими червоними очима.
- Вони не люблять срібло – сказав сторож.
Вадим вхопив кинджал в праву руку, а табличку в ліву.
Добре що він хоча б був фізично сильніший ніж Олена чи Максим. Та чомусь він не був впевнений що це йому допоможе.
Зробивши декілька кроків до виходу, він зупинився перед Оленою. Вона не могла пройти через бар’єр що був на цій кімнаті.
Він дивився на неї, неспроможний придумати як зробити те, що потрібно.
Але ледве він подивився їй в очі, він побачив в них ту істоту, відьму що поселилась в його подрузі.
В них не було нічого людського.
Його розізлив цей погляд, ці кляті червоні очі.
Він вилаявся й силою вдарив її кинджалом в срібних піхвах.
Відьма вхопилась за обличчя та з криком відскочила.
Вадим метнувся до кімнати з вівтарем і не думаючи вдарив табличкою, стрибнувшого на нього Максима, той тільки хитнув головою. Скориставшись паузою, Вадим ткнув йому в живіт піхвами.
Той схопився за живіт і закричав.
Вадим кинув табличку на вівтар і вихвативши кинджал, щосили вдарив їм по табличці.
Табличка тріснула і все місце здригнулось.
Олена кульгаючи пішла до нього. На її обличчі був невеликий опік від срібла.
Її рука вхопила його за шию та здавила.
- Ні! – прошипів Максим – Нам потрібне його тіло!
- Й мертве згодиться
Вона почала стискувати руку з неймовірною силою, якої просто не може бути у простої людини.
Раптом в кімнаті спалахнуло яскраве світло і обидві відьми зайшлися в криках болі.
Зі стін, з підлоги почали з’являтися духи людей, що охороняли це місце.
Вони хапали відьом руками й тримали їх, а потім кинули на землю.
Один за одним, духи входили в тіла Максима й Олени.
Вадим з огидою спостерігав як вони б’ються в конвульсіях під вівтарем.
Нарешті вони обм’якнули. А над їх тілами зависли огидні душі відьом. Вони беззвучно кричали й намагались повернутися в тіла, але не могли цього зробити.
Олена й Максим прийшли до тями й озиралися.
- О Боже – прошептав Максим
Він підірвався.
- До біса це місце! – крикнув він – Забираємось!
Олена кивнула
- Допоможіть, мені боляче.
Вона насилу піднялась, але ледве не впала – Максим вчасно підхопив її.
- Ходімо, швидше!
Максим повів їх через тунелі , освічуючи дорогу ліхтариком.
Щось трапилось, коли він вдарив по табличці. Всі тіла, що були вмуровані в стіни розсипались в пил. Тепер тунелі були повні відгуків, голосів та спогадів. Прозорі фігури давно померлих людей ходили по тунелях. В світі ліхтарика з’являлись і зникали люди. Відлунням неслись крики болі та ритуальні пісні, та дивні й чужорідні звуки, схожі на рев тварин. Чужі емоції та почуття заповнили все, Вадим відчував як страх і біль інших людей наповнюють його. Це давило на них, витісняючи їх свідомість чужими думками. Вадим майже втратив себе в цьому гулі, він вже перестав розуміти хто він.
Ледве втримуючи свою свідомість, вони дійшли до сходинок.
Спочатку кроки давались їм з великими зусиллями, наче щось не хотіло їх відпускати й тягло до низу. Але чим вище вони підіймалися, ти тихіше ставали голоси і все менше було тих прозорих фігур. Здавалось, що чим вище вони підіймались по сходинках, тим менше ці тунелі «пам’ятали» що тут відбувалось століттями назад.
Піднявшись, вони дійшли до пролому в стіні, який вів до виходу на поверхню.
- Лізьте – сказав Вадим – я за вами.
Вадим проліз через пролом в стіні останнім й вирізав кинджалом символи, які йому вказав сторож.
Ледве він закінчив останній, як прямо перед його обличчям з’явилась кінська голова однієї з відьом.
- Не допоможе – пророкотала вона. Вона зафіксувала на ньому погляд своїх жовтих очей і його наче скувало.
Вона протягнула до його обличчя руку і майже торкнулася його, коли Максим спустився зверху й заслонив пролом залізкою.
- Йдемо звідси вже! – сказав він і заліз наверх.
Вадим зробив символи знов, з обох сторін спуску до тунелів і вони закрили залізний люк під одним з кіосків.
«Нарешті це закінчилось» - подумав він.
Але у повітрі все ще висів той липкий холод. В нього з’явилось відчуття що він зробив щось не так.
Він все ще відчував присутність відьом.
- Відведіть… мене – запинаючись почала Олена – До дому.
Вона важко дихала й ледве трималась на ногах і то завдяки тому що її підтримував Максим.
Вадим викликав таксі і вони чекали його за воротами ринку.
Але в повітрі, Вадим міг покластись, були ледве чутні слова і періодично в темряві він наче бачив жіночу фігуру.
Коли таксі приїхало, вони залізли й назвали адресу. Як тільки машина поїхала, всі троє побачили в світлі фар жінку в довгому платті, що стояла за воротами ринку й дивилась на них своїми чорними очима.
***
За наступні тижні вони намагались не згадувати події того дня. Вони отримали свої дипломи і більше ніколи не наближались до ринку, але всіх трьох переслідували спогади та короткі видіння трьох відьом.
Вадим не витримавши, покинув місто й переїхав до Запоріжжя, де він жив й зараз і відьми, здавалось покинули його, але все ще уві снах він бачив їх, іноді йому навіть здавалось що він знов був у тунелях, чи стояв перед тими воротами і відьми кликали його.
Олена теж переїхала до іншого міста. Через те, що відьма вселилась в неї тоді, вона отримала порушення мови і ліву руку, яка її погана слухалась.
А Максим залишився в місті. Його також постійно мучили кошмари бо він був найбільш сприйнятливий до магії відьом.
Всі троє постійно списувались чи розмовляли через телефон, але не зустрічались.
***
Вадим стояв у своїй квартирі в Запоріжжі і дивився в вікно на світло єдиного ліхтаря. І думав про своїх друзів. Йому зараз здавалось що вони поруч, хоч й були за багато кілометрів від нього.
Першим з радарів зник Максим. Близько місяця назад він просто перестав з’являтися в мережі й відповідати на дзвінки. Остання с ким він говорив була Олена. Вона казала що у нього були такі жахливі нічні кошмари, що він не міг спати. А потім питав чи може він приїхати до неї.
А тиждень тому перестала з’являтися й Олена.
Вадим не знав що й думати, але його це турбувало. Тепер він розумів що те, що вони тоді зробили не допомогло.
«Можливо – думав він – треба було зробити як казав сторож. Залишитися там й закрити те місце»
Під світлом ліхтаря щось заворушилось.
Вадим продовжував дивитися на ліхтар і майже не звернув на це уваги.
Але потім щось блиснуло, щось жовтувате.
Слідом біля ліхтаря заворушилися тіні.
Вадим зблід і завмер на місці, не здатний поворушитись.
На світло вийшло дві знайомі фігури.
Олена й Максим.
Вони дивились прямо на нього жовтими й красними очима. А позаду них була третя тінь, висока, з фігурою, що давно втратила людську подобу з яскравими голубими очима.
Відьми все ж знайшли його.