Глава 10 Прощання і обіцянки

Друзі стояли на виході з таємної кімнати, тримаючи в руках свитки, карти та старі предмети, що розкривали історії старого села. Листопадовий туман вже почав розсіюватися, а золотаве світло вогника Тіма тихо мерехтіло, огортаючи їх теплим сяйвом.

— Ми справді пройшли всі випробування, — промовила Таміла, вдихаючи прохолодне повітря. — Ніколи не думала, що старе село може ховати стільки таємниць.

— І все завдяки твоїй магії, Тім, — додав Микита, погладжуючи вогник на самокаті. — Ти справжній провідник.

Тім усміхнувся. Його зелені очі спалахнули яскравіше, але посмішка була лагідною, а не ігровою, як раніше.

— Листопад завжди підсилює мою магію, — промовив він спокійно. — Але найважливіше, що ви довірилися собі й одне одному. Справжня сила — у дружбі і сміливості.

Олена оглянулася на порожні двори старого села. Тиша здавалась вже не лячною, а спокійною, мов старі друзі спостерігають за ними.

— Ми розкрили таємниці Темешок, — прошепотіла вона. — І тепер знаємо, що серце села завжди буде поруч із тими, хто готовий його відкрити.

Микола підійшов до Тіма.

— Дякуємо тобі. Ми обіцяємо прийти ще, — сказав він рішуче.

— І я чекатиму на вас, — відповів Тім. Вогник на самокаті піднявся вгору, танцюючи у повітрі. — Наступного разу пригоди будуть ще цікавіші.

Друзі розвернулися до стежки, що вела до села, і кожен крок відчувався легшим, бо листопадовий вітер не лише пробирав до кісток, а й освіжав думки. Листя тихо шурхотіло під ногами, а туман залишався на відстані, мов поважаючи їхню перемогу.

Таміла зупинилася на мить, оглядаючи старі хати:

— Ми дійсно пройшли цей шлях разом, — сказала вона тихо. — І навіть якщо повернемося сюди пізніше, ми будемо іншими.

— Точно, — усміхнувся Микита. — Справжня магія не в предметах, а в нас самих.

Вогник Тіма знову піднявся в повітря, танцюючи золотавими спалахами, і вони на хвилину замерли, милуючись його світлом. Листя під ногами ще раз закружляло, немов вітаючи переможців.

— Мені здається, що цей листопад буде особливим завжди, — прошепотіла Олена, притискаючи свій щоденник до грудей. — Він не лише підсилює магію, а й залишає пам’ять про наші пригоди.

— Так, — погодився Микола. — І я впевнений, що ми ще повернемося сюди. Є ще багато місць, про які нам розповіли свитки, а ми ще не бачили.

Тім підморгнув. Його вогник повільно кружляв над ними, відкидаючи довгі тіні на порожні двори, старі дерева і розбиті ворота.

— Кожна тінь листопаду приховує історію, — сказав він тихо. — А кожна історія чекає, щоб її відкрили сміливі і допитливі.

Друзі крокували далі, і з кожним кроком відчували, що листопадовий вітер, туман і світло Тіма стали частиною них самих. Вони несли з собою знання, дружбу і відвагу, а серце Темешок залишалося з ними назавжди.

— Серце села тепер наше, — промовила Олена. — Ми будемо берегти його таємниці і повертатися, щоб дізнатися ще більше.

Таміла посміхнулася, дивлячись друзів:

— Обіцяю, що навіть через роки ми будемо пам’ятати цей листопад і всі таємниці, які він нам відкрив.

Вогник Тіма ще довго мерехтів у пам’яті, нагадуючи про дружбу, сміливість і справжню магію, яка завжди буде поруч із тими, хто готовий дивитися у темряву і бачити світло.

І поки листопадове листя тихо шурхотіло під ногами, друзі йшли додому, знаючи: пригоди закінчилися лише на сьогодні, а справжні листопадові таємниці чекатимуть їх у наступних зустрічах із магією Темешок.

Туман розсіювався остаточно, золотаве листя мерехтіло на світанку. Друзі востаннє обернулися, поглянули на село, усміхнулися, відчуваючи тепло сердець один одного, сіли на велосипеди й поїхали в місто.