Глава 7 Таємниця старого млина

Туман огортав село Темешки густою ковдрою, а під ногами хрустів вологий листопад. Хоч холод пробирав до кісток, друзі йшли сміливо — поруч тихо гуркотів самокат Тіма, а прикріплений до нього маленький вогник освітлював темні стежки та старі будівлі.

Старий млин на околиці села стояв мовчки, з похмурими стінами і покрученими колесами. Вогник Тіма завмер над символом, вирізьбленим на дерев’яній дошці, коли він під’їхав ближче.

— Ось він, перша підказка! — вигукнула Олена, помітивши, як світло вогника відбивається від символу.

Микола нахилився до аркушів із загадками:
— Цей символ точно пов’язаний із млином. Давайте спробуємо повторити його рухами.

Друзі підняли руки, повторюючи контури символу. Вогник на самокаті закружляв яскравіше, туман завихрився, а листя під ногами злегка піднялося, немов підказуючи, що вони рухаються правильно.

Старе колесо млина повільно закрутилося, відкриваючи невеличкий люк у підлозі. Микита обережно заглянув і витягнув маленьку скриньку.

В середині лежав аркуш:

"Ви йдете вірним шляхом. Лише сміливі і уважні розкриють всі таємниці Темешок."

— Чудово! — промовив Микола. — Ми впоралися!

Тім тихо підкотився на самокаті ближче, вогник мерехтів різними відтінками, підсвічуючи стіни млина, старі балки і навіть колись забуті предмети. Листя і туман здавалися частиною гри, ніби село оживало разом із ними.

— Готові до наступного кроку? — запитав Тім, показуючи шлях далі.

— Так! — хором відповіли друзі.

Вогник підсвічував вузьку стежку між деревами, яка вела до наступної загадки. Друзі крокували слідом, відчуваючи, що справжні пригоди Темешок лише починаються, а таємниці листопадового туману ще чекають на них.

Друзі озирнулися на старий млин і помітили вузьку стежку, що вела в глибший ліс. Туман ставав густішим, а гілки дерев наче шепотіли одне одному.

— Тут хтось був нещодавно, — прошепотів Микола, помітивши свіжі сліди на мокрому листі.

— Хтось чи щось, — підхопила Олена. — І це явно не ми…

Тім під’їхав ближче, вогник на самокаті спалахнув яскравіше, освітлюючи старий, напівзруйнований сарай. Двері скрипнули, немов запрошуючи друзів увійти.

— Це наступний крок — справжнє випробування, — промовив Тім. — Не бійтеся, але будьте уважні.

Друзі обережно переступили поріг. Усередині сараю було темно, лише тонке світло вогника пробивалося крізь щілини. На столі вони помітили стару карту села, на якій були позначені хрестиком кілька будівель — серед них старий млин і ще один таємничий будинок, що не фігурував у жодній легенді.
— Цікаво, що це за будівля? — запитав Микита, торкаючись пожовклого паперу.

— Судячи з підказки, туди ми йдемо далі, — відповів Тім. — І там нас чекає справжня таємниця Темешок.

Раптом вогник підскочив, немов зляканий, і світло на мить показало силует, що швидко зник за стіною сараю. Друзі завмерли.

— Хто це? — прошепотіла Таміла.

— Хтось за нами стежить, — сказав Микола. — Але не бійтесь, Тім допоможе.

Тім тихо підсвітив темні кути сараю, і кружляння листя створило магічний коридор світла, що вказував напрямок до виходу. Друзі кинулися стежкою, готові до нових відкриттів.

Їх чекала ще одна загадка, більш складна, ніж попередні, але вони відчували: листопадовий туман і магія Тіма вже працюють на них, допомагаючи розгадати таємниці старого села.

Вузька стежка привела їх до старого будинку, який не фігурував у жодних легендах Темешок. Він стояв похмуро, з облізлими стінами та розбитими вікнами, а двері скрипіли від вітру.

— Оце так загадка, — прошепотіла Таміла, оглядаючи будівлю. — Виглядає зовсім покинутим.

— Поки що тільки виглядає, — тихо відповів Тім. — Вона ховає свою справжню таємницю.

Друзі обережно переступили поріг. Усередині запахло старими дерев’яними балками та пилом. Вогник Тіма освітлював темні кути, і раптом вони помітили на підлозі старий комод.

— Тут щось є, — сказав Микола, нахиляючись ближче.

Таміла обережно відчинила одну з шухляд. Усередині лежав старий щоденник з потертим шкіряним переплетенням.

— Це він! — вигукнув Микита. — Мабуть, тут записані підказки попередніх мешканців.

Тім під’їхав ближче і приклав вогник до сторінки. Листя навколо закружляло, і слова на сторінках заграли легким золотавим світлом.

— Тут написано про старі двері млина, — промовив Тім, читаючи вголос. — Вони ведуть до кімнати, яка ховає… ключ до всіх таємниць Темешок.

Друзі переглянулися: серце билося швидко від передчуття. Тепер вони знали, куди прямувати далі.

— Підемо, — рішуче сказав Микола. — Пригоди тільки починаються!

Вони кинулися стежкою назад до млина, де, як підказав щоденник, знаходилися приховані двері, які відкривали справжню таємницю листопадового села.

Туман обвивав їх знову, але тепер він не лякав, а здавався чарівним, підказуючи шлях, а вогник Тіма — маленький провідник у світі старих секретів.

Вони повернулися до старого млина. Туман обвивав колоди і балки, але тепер він більше не лякав — ніби самі листя і туман чекали, щоб допомогти друзям.

— Тут мають бути ті двері, — прошепотіла Олена, коли Тім підсвітив сховану щілину між стінами.

Микита обережно натиснув важіль на старій дошці, і невелика дерев’яна дверцята повільно відчинилися. Усередині була вузька сходова клітка, що вела вниз. Легкий холодний вітерець зносив запах пилу та старих книг.

— Пильнуйте, — тихо сказав Тім. — Тут сховані речі, які люди забули століттями.

Друзі обережно спустилися сходами. На дні кімнати стояв круглий стіл, а на ньому — маленька скринька. Микола відкрив її, і всередині вони знайшли аркуш:

"Листопадові тіні відкривають шлях до справжнього серця села. Вірні та сміливі розкриють його першими. Наступний крок чекає там, де нічого не світить крім вашої хоробрості."

— Серце села… — повторила Таміла, відчуваючи, як серце прискорено б’ється.

— Значить, ми на правильному шляху, — усміхнувся Тім, а вогник на самокаті мерехтів ще яскравіше, освітлюючи кімнату та друзів. — Листопад підсилює мою магію, тож тепер пригоди стануть ще цікавішими.