Глава 2 Зустріч

Туман густішав із кожним кроком. Хати Темешок стояли порожні, їхні вікна темніли, наче спогади про минуле затягують світло всередину. Холодний вітер піднімав листя, і друзі притиснулися один до одного: Таміла — до Микити.

Раптом у тумані з’явився маленький зелено-жовтий вогник. Він був прикріплений до самоката, який тихо гуркотів по вузькій доріжці. На самокаті стояв чоловічоподібний силует, шкіра трохи зелена, очі великі й спокійні. Світло вогника танцювало на тумані, створюючи дивну атмосферу.

— Що злякалися?! — викрикнув він із веселою посмішкою, коли опинився ближче. — Не бійтеся! Я не скривджу вас. Просто люблю інколи лякати людей.

Друзі застигли. Микола першим зібрався з духом і запитав:
— Хто ти?

— Тім, — відповів він. — З планети Твілія. Мене вислали сюди, бо я був інший. Живу тут сам уже два століття.

Він уважно подивився на Олену і додав:
— Привіт, Оленко!

Таміла й Олена здивовано переглянулися.

— А ти… як нас знаєш? — запитала Таміла.

— Я вмію читати думки, — відповів Тім із легкою усмішкою. — Мені триста років, а на моїй планеті представники моєї раси живуть від п’ятисот до п’яти тисяч років, тож я ще молодий.

— А нам із Микитою по вісімнадцять, а Олені й Миколі по дев’ятнадцять, — уточнила Таміла.

— На моїй планеті це ще діти, — усміхнувся Тім.

— А у нас це вже дорослі, — додав Микита.

— Ну що ж, — посміхнувся Тім. — У нас повноліття на Твілії настає лише у двісті п’ятдесят років. Досить говорити, пограємося!

Тім широко посміхнувся й розчинився у повітрі. Друзі почули три короткі хлопки — гра почалася.

Спочатку все нагадувало жарт: Тім підхоплював листя, кидав його в повітря, і туман танцював, ніби реагуючи на його рухи. Він говорив вибухливими фразами, безсоромно пожартував:
— Ось моя улюблена розвага — налякати непроханих гостей, а потім подивитися на їхні обличчя!

Друзі сміялися невпевнено — водночас у сміху відчувався страх і здивування. Але з кожним словом Тіма ставало зрозуміліше: він не має злих намірів, просто хоче гратися і знайомитися.

— А тут є ще хтось такий, як ти? — запитав Микола.

— Ні, — відповів Тім. — Я живу один. Мене вислали сюди за те, що я інший. А коли я оселився, люди покинули це місце.

Тиша знову накрила село, але тепер вже не страшна: туман мерехтів від світла вогника, а друзі відчули, що пригоди тільки починаються.