Глава 1 Приїзд

Першого листопада місто ще тримало теплий подих літа: сонце соромливо визирало між високими купами хмар, а на тротуарах лежали килими листя. Таміла вхопилася за кермо старого велосипеда Микити і разом із друзями — Миколою, Микитою й Оленою — поїхала за місто. Було легке відчуття пригоди: шукають легенду, ніби й нічого страшного, але серце щемить від передчуття.

— Так, кажуть, що в Темешках по листопадових ночах з’являється туман і світло, — похитував головою Микола. — Я чув, там навіть кмітливі літні жінки промовляли: «Не паникуй, хто входить у туман, не знає — чи то свято, чи то біда».

Темешки стояли на карті як маленька крапка порожнечі: кілька хат, вузька дорога, дзвіночок старої каплички. Люди колись тут жили: сусіди з тинами й лампами на вікнах. Але десь два століття тому село спорожніло. Про це говорили тихо, як про небажану пам’ять.

Вони зупинилися біля в’їзної брами — і повітря наче змінилося. Сонце одразу втратило силу, і з-за старих горіхів повільно поповз туман. Він не був холодним одразу, але в ньому відчувалося інше — уважне, немов село затаїло дихання.

— Мені не подобається цей звук, — прошепотіла Олена, коли їхні кроки відлунювали по порожніх ґанках. Хати стояли як скелети, з вибитими шибками, але в кожному кутку жевріла історія: на покрівлі мох, у дворі — старий колодязь, над ним — мотлох мотузок і дрібні сліди часу.

Туман загустів. Таміла притиснулася до Микити, відчуваючи легке тремтіння в грудях.