Туман

Весняний ранок, огорнутий густим туманом, сонливо розпливався над землею.

В хатинці біля вікна мирно спав Микола. Йому снилося щось приємне і солодке, тому він мило посміхався і щось тихенько бурмотів під ніс.

З сусідньої кімнати вийшов роздягнений до пояса дід Лук'ян і почав активно розтирати плечі, голосно вигукуючи підбадьорливі слова. Старий готувався до чергових вранішніх водних процедур. Інтенсивність його приготувань примушувала білосніжну бороду здригатися і тріпотіти. Коля прокинувся від шуму і незадоволено повернувся на лежанці. А Лук'ян як заволає на всю хату:

— Ух, щас буде! Ох! Га-га-га!

З цими вигуками відкрив двері і вискочив в сіни. Микола щось обурено пробубонів і натягнув на себе ковдру.

За вікном все було залито молочним туманом. Нічого не видно. Дід потонув в цій сивині, блиснувши білими п'ятами. Незабаром в тій непроглядній невідомості почулися крики гусаків, десь голосно впало відро, загавкав собака. І ось знову з'явився розчервонілий після вранішнього купання дід Лук'ян. В цей час із-за хати вийшла його дружина Єфросинія з мискою зерна. Лук'ян, після холодного відерка бадьорості, не помічаючи перед собою нічого, окрім фінішу, налетів на бабцю і розсипав все, що вона несла. Єфросинія, що славилася писклявим голосом, залементувала на весь двір, замахнувшись вже порожньою мискою:

— Що, не видно куди біжиш! Га?!

Лук'ян не зупинявся і впевнено прямував до хатніх дверей. Тремтячи всім тілом, захрипів:

— Ой, замерз, не кричи! Ой! Ой! Ой!

Тут він послизнувся на ще сирому, розім'ятому гусаками бруді і трохи не сів в калюжу. Різко махнувши руками, утримуючи рівновагу, продовжив долати шлях до теплої хати, що у цей момент здавався довгою дорогою на Січ.

Лук'ян загудів, як паровоз:

— Ой. Ого! Ге... Тьху ти…

Від цього вранішнього шуму в селі по черзі завели пісню задиркуваті собаки, які тільки й чекали нагоди, щоб зчинити ґвалт. Микола підвівся з лежанки, розуміючи, що сон вже не повернути, прислухався до знайомих звуків і посміхнувся. Почухавши потилицю, встав і пішов в невелику кімнату одягатися. В сінях почувся гуркіт і голос діда. Відкрилися двері, і на порозі з'явився Лук'ян з обличчям переможця. Забігавши очима по кімнаті, шукаючи онука, закричав на все горло:

— Га-га! Бачив?! А ти спиш! Ге! Чи тебе нема?..

Вийшов Коля, одягаючи білу сорочку. Дід тим часом чкурнув в свою кімнату. Микола підійшов до вікна, заглянув у нього і, не побачивши нічого, окрім туману, почав прибирати ліжко.

З невеликої кімнатки, де шумів дід, почувся голос:

— Ти ж за Васею сходи! Він писав, що на цей раз точно приїде!

Микола гигикнув.

— Та я ж і збираюся. Скучив, ух!

Незабаром з'явився Лук'ян, одягнений у фуфайку і биті валянки. Коля поглянув на закутаного «моржа», знову гигикнув і витягнув з-під ліжка рушницю. Протягнувши діду, урочисто промовив:

— З Днем народження!

Лук'ян з лукавою іскоркою в очах прогримів баском, який трусонув теплу хату:

— Іч ти, не забув. Ой-ой-ой, що робиться! Та це ж я на кабана… Ой-ой-ой!

В цей час зайшла Єфросинія, впустивши в хату вранішню прохолоду. Жінка кинула дрова біля печі і почала витирати руки розірваним внизу фартухом.

Лук'ян спеціально почав говорити з Колею на ламаній російській, підморгуючи йому, знаючи, що Єфросинія цього не любить:

— Ти йді, не опаздивай. Васю зустрєчай. Соскучівся я за ним.

Єфросинія сердито забубоніла:

— Вибандюжується, як голий на морозі. Аж слухати противно. Тьху ти!

Лук'ян гигикнув:

— Та не сердься.

Єфросинія грубо відрізала:

— Ті! Іди геть!

Коля засміявся і пішов до дверей.

— Не вмієте ви, бабо, на нього сердитись. Ги-ги, — сказав він і вийшов в сіни.

Лук'ян поспішив за ним, гуркочучи і далі басом:

— Скажи Васюті, що дуже чекаю. І не лазьте мені отам ніде! Гайда, зразу додому!

Коля хитро посміхнувся:

— Ги, ага.

Лук'ян погрозливо махнув кулаком:

— Не «ги», а додому, бо обом дам!

***

Туман трохи розсіявся, пропускаючи крізь себе проміння сонця і розпливчаті контури села. Коля весело крокував по дорозі і вдивлявся вперед. На обличчі зачаїлася радість, викликана солодкими мріями про зустріч з братом.

З туману вигулькнув його товариш по роботі Левко Стеблицький. Коля, помітивши друга, розплився в широкій посмішці. Левко ледачою ходою плентався по узбіччю, жуючи кінчик зім'ятої сигарети. Він з байдужим виразом обличчя оглядав двори і щось наспівував. Побачивши колегу, зупинився і поволі перемістив сигарету з одного кута рота в інший.

— Здоров! — весело привітався Коля.

Левко примружив одне око і, хитро посміхнувшись, відповів: