Туман

≡ 8 ≡

Бабуся з дідусем залишили молодь та пішли погомоніти зі знайомими.

Поласувавши цукровою ватою та кашею, Кіса забажав побачити розкопки.

— Любаво, складеш нам компанію? — поцікавився він у дівчини.

— Ні. Мені не цікаво дивитися на скелети, — насуплено відповіла та, зиркнувши на Назара.

— Лишишся тут?

— Піду додому.

— Тебе провести? Чи підвезти?

— Дякую. Я сама. Рада була познайомитися. До побачення.

Хлопці поглянули їй услід.

— Не моя справа, але таке враження, що ви посварилися, — сказав Антон.

— Я втнув дурницю, і вона образилася, — відповів Назар.

— Яку?

— Пусте. Краще хай сердиться на мене та вважає придурком, ніж...

— Ніж закохується? — встрянув Кіса. — Чувак, якби їй до тебе було байдуже, то жодний твій учинок її не засмутив би.

— Так твоя мама каже? — запитав Антон.

— Так. Мама ж психолог, мама в темі.

— Поїхали на розкоп, — запропонував Назар, — потім до бабусі з дідом — і на електричку. У нас не так багато часу.

— Та я тут і заночувати готовий.

— Нема де. У бабусі живуть археологи.

— От же ж...

 

Хлопці посідали на велосипеди й поїхали. Невдовзі наздогнали Любаву, вона доволі далеко встигла відійти.

— Може, таки підвезти? — пригальмував біля дівчини Кіса.

— Дякую, не треба, — відповіла Любава, покосившись на Назара, який зупинився за кілька метрів.

— Кісо, дай людині спокій, — сказав Антон.

— Я хвилююся!

— Не варто. Я ж удома, — усміхнулася дівчина.

— У тебе дуже гарна усмішка, Любаво. Просто казкова.

— Дякую.

— Чесно кажу. То, може?..

— Ні, я дійду.

— Що ж... добре. Бувай. Поїхали, хлопці, дивитися на скелети, — сказав Кіса, рушивши.

А Назар, перш ніж поїхати, озирнувся на Любаву.

Вона демонстративно відвернулася.

Нехай.

 

На розкопі кипіла робота.

— О, які люди! — усміхнувся Олег, побачивши Назара. — Як ти почуваєшся?

— Добре.

— Ви що, на великах з Києва примчали?

— Занадто добре про нас думаєте. На електричці під’їхали, — відповів він. — А що у вас?

— У нас двадцять три черепи й купа кісток. Наразі їх не сортуватимемо, але, на перший погляд, їхня кількість приблизно збігається.

— А вони що, й собак тут ховали? — запитав Кіса, схилившись над розкладеними кістками, серед яких його увагу привернули черепи тварин.

— Це не собачий, а вовчий, — поважно заявив Єгор. — Привіт, Назаре.

— Привіт, Єгоре, — Назар потис подану йому руку. — Це мої друзі, Валентин і Антон.

— А вовків навіщо ховали? — знову запитав Кіса після знайомства.

Назар попередив його про вигляд Єгора, тому той намагався не вирячатися.

— Це ульфхеднари — вовкоголові, вони типу були здатні обертатися на вовків і носили вовчі шкури на головах.

— Гм... Якось не дуже це їм допомогло, — зазначив Антон.

— Уперше про таких чую, — сказав Кіса. — Знаю лише берсерків. Є такі?

— Можливо, є, — усміхнувся Олег. — Кількість броні не відповідає кількості тіл, тож... цілком імовірно, що берсерки теж поховані, бо ж вони броню не носили.

— Перепили грибочків і врізали дуба? — засміявся Кіса.

— Це помилкова думка, нібито берсерки щось вживали перед боєм. Вони впадали в бойовий транс, — зазначив Олег. — Однак тут ми маємо справу з нетиповим похованням... таке враження, що їх просто прикопали. Як сміття.

— Тобто, ховали їх... не свої? — запитав Назар.

— Дуже схоже на те.

Кіса з Антоном порозглядали викопану зброю та обладунки, пофотографувалися, позазирали в сам розкоп, знову пофотографувалися. А Назар час від часу стурбовано поглядав на стежку, що вела до маминої галявини. Хотів піти туди, але й боявся водночас. Не пішов.

Після розкопу повернулися до бабусі з дідусем, ті їх нагодували. Залишили їм привезені продукти, а потім велосипедами поїхали до станції Тетерів, щоб звідти електричкою повернутися до Києва. Кіса кайфував від насиченого дня й наполягав на тому, що найближчим часом варто буде вилазку повторити.

 

Удома на Назара чекала тітка Дарина. Вона довго й емоційно виказувала на кухні своє обурення його легковажністю. Він мовчав, кивав, а потім звів голову й у кутку стелі побачив знайомого лемура — той уважно за ним спостерігав. Назар примружив очі, дивлячись на почвару. Заговорити до нього не міг, бо тітка не зрозуміла б. Але вона завважила, що він кудись дивиться, і простежила за його поглядом.

— Куди ти дивишся?

— Нікуди.

— Я бачу, що ти кудись дивишся. Мама розповіла, що ночами тобі ввижалися якісь постаті.

— Вони мені не ввижалися — я їх бачив. І це вони мене об дерево хряснули.

Лемур почухався, його щетина зашелестіла, але тітка, вочевидь, не чула звуку. Назар зиркнув на почвару та швидко відвів очі.

— Отже, так... Я сумнівалася, але доведеться везти тебе до бабки.

— Не поїду я ні до якої бабки!

— Поїдеш!

Прирікання з тіткою тривали доволі довго, і врешті Назар здався, пригадавши пораду дядька Гліба, що опиратися — собі дорожче.

Наступного дня тітка повезла його в якесь село до бабки, котру рекомендувала знайома.

На подвір’ї було два будинки: в одному бабка жила, а в другому приймала. Як виглядало її житло, лишилося невідомим, а от приймальня була оформлена стильно: купа різних оберегів і мішечків з травами наповнювали собою весь видимий простір.

Літня жіночка в червоній хустці вислухала скарги тітки Дарини, всадила Назара на табурет, дала в руки свічку й заходилася обкурювати його травами. Потім поцікавилася, чи привезли вони із собою яйце. Привезли.

Після обкурювання під незрозуміле буботіння бабка взялася викочувати, наказавши Назарові заплющити очі. Процедура була безболісною, тому він розслабився й мало не заснув від тих маніпуляцій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше