≡ 7 ≡

Повертаючись до палати, Назар намагався ні на кого не дивитися. Це був єдиний спосіб уникати незрозумілих видінь. Діставшись до ліжка, хотів задрімати, але розпочався обхід.

Перевіривши рефлекси, лікар поцікавився Назаровим самопочуттям. Той відповів, що все добре. Справді було добре: плями зникли, а про дивні вранішні марева вирішив промовчати. Мабуть, то було щось тимчасове.

Після обходу до палати зазирнула тітка: привезла із собою купу їжі, а ще переказувала вітання від батька, той обіцяв заїхати після роботи. Ніякого марева на ній він не помітив, що не могло не радувати, до того ж тітка ні про що не розпитувала та напрочуд швидко поїхала до себе в редакцію.

Після обіду завітали хлопці зі школи, а ще Рита. Не дочекавшись його дзвінка в понеділок, вона вирішила образитися й не спілкуватися з ним більше ніколи, утім сьогодні в школі від Кіси почула, що Назар у лікарні, тому й прийшла.

— Зрозуміло... а телефон у мене розбився, тому наразі я недосяжний. Кісо, а ти про мене як дізнався? — запитав він у Валіка.

— Хотів призначити репетицію сьогодні. Усіх повідомив, а тебе ніяк не міг. Набирав на мобільний — абонент поза зоною, хоч лусни. Увечері зателефонував тобі додому й дізнався, що ти в лікарні.

— А що з тобою трапилося? — поцікавився Антон.

— Та... Зустрівся з якимись прибацаними реконструкторами, і вони штовхнули мене об дерево. Я вдарився головою і... не дуже добре пам’ятаю певний проміжок часу.

— Чому штовхнули?

— Я з ними не поладнав в одному питанні.

— У якому питанні?

— Довго розповідати... не зараз.

— То ти цей навчальний рік уже типу закінчив? — запитав Кіса.

— Мабуть, я не знаю, може, ще заявлюся.

— А грати коли зможеш?

— У тебе є пропозиції?

— Ні, але вони можуть виникнути будь-якої миті! — засміявся Кіса.

— Як виникнуть — свисти.

— Обов’язково.

— Вигляд маєш наче непоганий, а як почуваєшся? — запитав Антон.

— Потилиця трохи ниє, там три шви, а так усе норм.

— А реконструкторів спіймали? — поцікавилася Рита.

— Хто їх має ловити? У міліцію не повідомляли, я про них тільки вдома й казав. Хочу потім з ними сам розібратися.

— Не ліз би ти до них, — скривився Кіса, — бо наступного разу можуть не тільки голову розбити.

— Побачимо... — відповів Назар замислено.

Чомусь йому здавалося, що третя постать є відгадкою до всього ребуса. Дізнатися б хто то — і все стане зрозумілим, адже та промова... Він не розібрав слів, але тон... Хай там ким є третя постать — вона сварила двох інших. І однорукий. Єгор точно має знати, хто там у них такий є, він усе знає. Та, щоб запитати, треба поїхати в село. Коли?

— Довго тебе тут триматимуть? — поцікавилася Рита.

— Сказали, кілька днів спостерігатимуть.

Уже наступного вечора батько забрав Назара додому. Тарас щиро зрадів поверненню брата й зізнався, що всі ці дні боявся сам спати в кімнаті. Мама дозволяла лишати увімкнену лампу, але все одно було страшно.

— Що ж саме тебе лякало?

— Хтось ходив стелею... я його не бачив, але чув, — прошепотів Тарас.

Назар здивовано звів брову:

— Гм... Ми з тобою нікого не запрошували, тож будемо виганяти незваних гостей. Гаразд?

— Гаразд, — невпевнено відповів малий.

Назар любив спати на спині, але зашита потилиця змушувала моститися на боки чи живіт, від чого він постійно крутився в ліжку. Потім розболілася голова. Знеболювальні пити не хотілося. Він заплющував очі та намагався заснути, але вир щонайрізноманітніших думок не давав провалитися в сон. Аж тут... на стелі почувся шурхіт.

Розплющив очі та поглянув угору — стелею рухалася якась чорна пляма. Простягнувши руку, Назар увімкнув настільну лампу та закляк. На стелі сиділа істота, схожа на лемура, з видовженою, як у мурахоїда, мордою, от тільки замість хутра на ній була довга чорна блискуча щетина. Свою морду істота занурювала просто в стелю. Виймала, просувалася трохи вперед і знову занурювала. Її пересування супроводжувалося шурхотом щетини й тупотінням лап.

Від побаченого Назар відчув, як по всьому тілі волосся стало дибки, але все ж таки зібрався з духом і заговорив:

— Тебе сюди не кликали, забирайся!

Істота витягла довгу морду зі стелі, поглянула на Назара величезними жовтими очима, різко розвернула голову на сто вісімдесят градусів, ніби та кріпилася на якомусь шарнірі, опустила писок униз, так само тримаючись лапами за стелю, і втупила в нього погляд.

— Чого дивишся? Геть, я сказав! — додав хлопець, спершись на лікоть.

У величезних жовтих очиськах, здавалося, промайнуло здивування, і вони оглянули Назарову постать з голови до п’ят. Дивлячись на нього, почвара перемістилася стелею трохи в один бік, потім в інший, ніби перевіряючи, чи він її бачить, і, збагнувши, що за нею таки стежать, розвернула свою морду знову до стелі та швидко в неї пірнула. Просто пройшла крізь бетонну панель.

Назар повільно видихнув. Про всяк випадок ущипнув себе за передпліччя, чи це йому, бува, не наснилося. Боляче. Точно не спить. Поглянув на Тараса, що сопів навпроти. Малий не збрехав... Хоча дивні звуки він також чув раніше, але завжди вважав, що то сусіди щось там роблять, а виявилося... Що ж то було? Дивлячись на стелю та спостерігаючи, чи не повернеться той дивний лемур, Назар заснув, а вранці вже сумнівався в реальності того, що бачив. Щоправда, на передпліччі лишився синець.

Потреба з’ясувати правду повела Назара наступного дня до сусідів нагору. Натиснувши кнопку вхідного дзвінка, почув за дверима рух.

— Хто там? — запитав згодом жіночий голос з-за дверей.

— Доброго дня. Я ваш сусід знизу, Назар. Я з бра том сплю в малій кімнаті, й останнім часом вночі ми чуємо тупіт... Хочу запитати, що може бути причиною. Можливо, ви завели собаку, і вночі пес грається з м’ячем?..

Не встиг він договорити, як жінка прочинила двері.