≡ 6 ≡

— Поспішити? — звернувся Назар до нерухомих постатей. Відповідь пролунала в його голові після тривалої паузи, і вимовив її другий голос:

— Белтейн...

Незнайоме слово не додало ясності, а от напруження від такого способу спілкування нічних візитерів поволі наростало: коли у твоїй голові з’являються голоси, то якось не дуже добре...

— Що це таке?

— Закінчи розпочате. Поспіши... — повторив перший голос.

Назар сів і похмуро втупився у вікно.

— Я не розумію. Або ви поясните все як слід, або валіть звідси.

Постаті лишилися нерухомими, а в голові знову пролунав голос, що наполегливо закликав його закінчити розпочате та поспішити. Ні затуляння вух, ні хитання головою не стишували його. Назар ліг, сховавши голову під подушку, але це також не допомагало. Монотонний голос, як довгограйна платівка, повторював те саме.

— Годі! Годі вже! — вигукнув хлопець із-під подушки. Голос на мить замовк, та згодом заговорив знову. — Замовкни!

Несподівано хтось торкнувся Назарового плеча. Відчувши дотик, він миттєво підхопився та різко відбив руку, здивовано вирячившись на постать біля себе.

— Спокійно, малий. Це я, — тихо сказав Олег. — Ти кричав. Снився кошмар?

— Так... — відповів Назар, зиркнувши у вікно: постаті зникли, і голос у голові нарешті замовк.

Він важко перевів дух.

— Це нерви. Знаєш, я колись потрапив в аварію і єдиний вижив... то мені теж снилися жахи. Довелося до лікаря звертатися.

— До чого це?

— Чув, що в тебе недавно померла мама, такі події...

— Вона тут ні до чого.

— Упевнений?

— Так.

— Спробуй заснути.

Олег повернувся до своєї тахти, і дуже скоро його рівномірне сопіння сповістило про те, що він спить. Назара сон не брав. Він до самого ранку розглядав стелю, обмірковуючи, що можуть означати ці нічні візити, як саме голос звучить у його голові та що йому із цим робити.

Уранці, почувши, що до кухні, крекчучи, потупцяв дід, Назар теж підвівся з дивана.

— Не спиться? — усміхнувся до хлопця дід Антон.

— Не спиться. Доброго ранку.

— Доброго, якщо він добрий... Може, тобі на дивані твердо?

— Нормально.

— Знову приходили?

Назар кивнув. Дід зміряв його поглядом, увімкнув електрочайник і, вже не дивлячись на хлопця, промовив:

— Коли я був малим, мені русалки вночі ввижалися. За руки хапали, кликали кудись... Я довго не зізнавався, а коли сказав матері, то вона до бабки мене повела. Та щось наді мною побурмотіла, яйце качине покатала, то більше не з’являлися. Казала, що то мені поробили... Може, й тобі хто поробив?

Тепер Назар зміряв діда поглядом.

— Що поробили?

— Причину навели... чи пристріт.

— Чому ви так вирішили?

— Ну, тобі ж теж... ввижається.

— Мені не ввижається, то чиїсь дурні жарти. Не розумію, як вони це роблять, але обов’язково дізнаюся як... і хто.

— Як скажеш, — знизавши плечима, погодився дід. — Випиймо чаю.

Коли сіли чаювати, то із зали до вхідних дверей, протираючи на ходу очі та розмовляючи телефоном, вибіг Артем.

— Прямо їдьте. Тетерівське відразу ж за Підгайним. Я от вже виходжу на дорогу, ви мене побачите...

— Підмога їде нашим копачам, — сказав услід йому дід. — Треба буде вибратися до лісу та глянути, що вони там знайшли.

— Братську могилу... кажуть, що вона не із цілих тіл, а зі шматків.

— Гм...

— Так, дивно, — погодився Назар і визирнув у вікно.

Біля двору зупинились яскраво-жовтий бус та сірий седан, з яких почали виходити чоловіки та жінки.

— Ого... — промовив дід, також визирнувши. — А де ж ми їх усіх розмістимо?

— Я чув, що ці всі з наметами мали приїхати, про всяк випадок. Якщо справа виявиться гідною, то хлопці ночуватимуть у машинах чи наметах, а дівчат, мабуть, до хати відправлять спати, якщо ви погодитеся.

— Гм... Ну, можна їх у залі покласти, замість хлопців. А тебе куди? До Каміли?

— Не знаю...

— Камілі це може не сподобатися. Я про дівчат. Як гадаєш? — усміхнувся до Назара дід.

— Гадаю, що її думки ніхто не питатиме, а я... Я можу й до Києва повернутися.

— Сьогодні?

— Сьогодні чи завтра, яка різниця? До того ж там ніхто ночами попід вікнами не тиняється: сьомий поверх, — посміхнувся Назар. — Але треба збігати до лісу, полити там усе, попрощатися та домовитися з Єгором, щоб наглядав.

— Ну... так, — погодився дід. — То, може, на велику зганяєш? А воду з криниці візьмеш, щоб там до річки не бігати?

— Варіант.

— То пішли «коника» глянемо.

На вулиці вони привіталися та познайомилися з тими, хто приїхав. Дядько Артема, Григорій Павлович, виявився невисоким худорлявим сивим чоловіком з дуже тихим голосом.

— Чув, що братську могилу ваші хлопці розкопали, — усміхнувся до нього дід.

— Можливо. Треба дивитися.

— Знаєте, після розливу Тетерів часто якісь кістки вимивав. У дитинстві, пам’ятаю, течія їх гарно несла. Зараз менше.

— Багато?

— Дуже багато.

— В історії не зафіксовано масштабних боїв у цій місцевості в епоху середньовіччя... тож поняття «багато» може бути відносним. Проте дрібні сутички теж лишали по собі жертви. Мені потрібно особисто поглянути на знахідку, перш ніж робити якісь висновки, — стримано усміхнувся Григорій Павлович.

— Як то кажуть, краще один раз побачити, — закивав дід.

Серед новоприбулих було четверо молодих жінок: двом років по тридцять, а двоє — ровесниці Ростислава, з якими він та Артем жваво спілкувалися. Каміла сиділа в хаті біля вікна, мов грозова хмара, невідривно стежачи за Ростиславом.

— Каміло, ти сьогодні вдома лишишся чи до лісу з копачами поїдеш? — поцікавився дід, коли вони з Назаром повернулися до хати.

— Поїду. Там же тепер теж дівчата є... буду не сама, — процідила вона крізь зуби.