≡ 5 ≡

Назар закляк. Він лежав і не міг відвести погляду від двох кремезних постатей, що нерухомо стояли за вікном. Здавалося, ті дивилися просто на нього. Згадав Ростиславову розповідь про драугів, які стукають один раз. Маячня. Назар не вірить у ці казочки. Та й чого б їм сюди пхатися? Біля вікна — люди. Може, подорожні, що заблукали й хочуть розпитати, куди їхати? Чи в них щось трапилося? Але чому тоді не у двері стукають, а у вікно? Думають, що тут спальня господарів?

Одна з постатей знову простягнула руку й стукнула в шибку. Наполегливі. Що робити? Розбудити хлопців? Ті натомилися за день, тому нічого й не чують. Може, й собі вдати, що спить?

Тільки-но подумав про це, як постать покликала його жестом. От же ж...

Як вони знають, що він не спить? Тіло охопила неприємна хвиля заніміння. Спокійно, Назаре... без паніки. Не треба себе накручувати.

Просто лежи й удавай, що спиш. Може, Олег прокинеться, все ж таки стукають у вікно біля нього. Аж тут постать знову покликала жестом...

Хто вони такі?

Перед обличчям загрози і тварини, і люди завжди вибирають одну з трьох реакцій на небезпеку: боротися, тікати чи завмерти. Якщо небезпека така, з якою можна впоратися, — стають до боротьби. Якщо боротися неможливо й треба рятуватися — тікають. Якщо немає ні тієї ні тієї змоги — завмирають або ховаються. Назар, оцінивши ситуацію, вирішив піти в розвідку. Відкинув ковдру і, підвівшись із дивана, рушив до вікна. Постаті стовбичили, і Назар не відводив від них очей.

Не міг наблизитися до вікна впритул, бо там стояла тахта, тому простягнув уперед руку, щоб відсунути штору.

— Малий, що ти робиш? — здивовано запитав розбурканий Олег, виявивши біля себе хлопця.

Назар здригнувся, поглянув на рудого велетня, який звівся на лікоть, потім глянув у вікно... Постаті зникли.

— Під вікнами хтось ходить.

Олег сів, відсунув штору й визирнув надвір.

— Я нікого не бачу.

— Але я бачив...

— Іди спати. Якби ходив чужий — собаки б гавкали.

Назар повернувся до дивана. Ліг і довго не міг заснути. Кілька разів здавалося, що він знову когось бачить за вікном, приглядався, але то була лише гра уяви. На світанку сон його здолав.

Прокинувшись, Назар побачив, що в залі він сам. Поглянув на вікно. Нічна пригода здавалася сном. Може, і справді наснилося? На ходу протираючи очі, подався на кухню, де всі вже закінчували снідати.

— А ось і наш сновида! — засміявся Олег, побачивши його.

— Доброго ранку, — буркнув Назар, сідаючи за стіл.

Не наснилося...

— То хто там до тебе вночі приходив? Дівчата? — підморгнув йому Артем.

— Не знаю. Хтось стукав у шибку, і я пішов поглянути. Побачив дві постаті, а потім прокинувся Олег, і вони зникли.

— Олеже, ти навіщо злякав візитерок? — не вгавав Артем.

— Наступного разу не втручатимуся.

Назар нічого не став пояснювати й заповзявся насуплено колупати яєчню, яку поставила йому бабуся. Археологи подякували за сніданок та поквапилися до розкопу.

Дід Антон, допивши чай, звернувся до Назара:

— Ходімо, зачинимо ворота та поглянемо, що там під вікном.

Вимощення довкола будинку було нешироке, вздовж нього Марія Федорівна старанно насадила квітів та спушила ґрунт граблями, і жодних слідів на клумбі не було. Назар зупинився біля вікна, пороззирався. Місце, де мали стояти постаті, теж не містило жодних слідів. Як таке можливо? Не могли ж вони загребти за собою? Глянув на вікно й насупився: на склі чітко виднілися три круглі цятки, припорошені чимось жовтим.

— Ось! Нічні гості стукали тричі!

Дід Антон торкнувся цяток і зауважив:

— Схоже на сосновий пилок. Може, це Єгор пожартував?

— То був не Єгор, він низький, а ці — високі.

— Ну, міг когось попросити. Ще той пустун.

— Собака б гавкав.

— Жук у нас уже старий, міг не почути, що хтось прийшов, або вони йому щось смачне кинули. Постукали, пожартували та й пішли собі.

— Гадаєте, чийсь жарт?

— Можливо. Я вірю, що ти когось бачив, — дід Антон прокашлявся. — Але, коли не маєш доказів чи логічного пояснення, краще помовчати. Тебе не зрозуміють, ото тільки посміються.

Назар насторожено поглянув на діда.

— Ви думаєте, що в мене проблеми з головою?

— Ти нещодавно втратив матір, з батьком погані стосунки... Забагато нервів останнім часом, тому про це не варто думати. Хтось постукав у вікно. Постукав, то й постукав. Хай собі йде з Богом. Нічого ж не сталося?

— Нічого.

— От і добре. Пішли, допоможеш мені січкарню переставити.

До Єгорового двору Назар ішов мовчки. Ніс букет тюльпанів і слухав Камілу, а та всю дорогу розповідала, як Ростислав уранці до неї заговорив, як усміхнувся і яка вона щаслива, що бабуся з дідусем погодилися прийняти його з колегами на час розкопок. Про Назарову нічну пригоду не згадувала.

Єгор, щойно помітив, як вони наближаються, гукнув Любаву та вийшов із двору.

— Привіт! Що ж ви так пізно? Вони вже все, мабуть, розкопали! — схвильовано заговорив до них він.

— Привіт. Встигнемо. Вони ж усю площу знімають, а це чимало землі, — відповів Назар, потиснувши Єгорову руку.

Дорогою до лісу хлопці йшли попереду, дівчата — позаду. Єгор увесь час побивався, що не розрив поховання повністю. Слухаючи його, Назар час від часу озирався на дівчат. Шкодував, що не розповів Камілі про страшного депутата та не попросив розпитати Любаву, що ж саме її страшить. Увечері поговорити не вийшло, а вранці всі думки були про нічних гостей та пораду діда Антона забути про них.

— Як у вас тут справи? — поцікавився Єгор, коли вони підійшли до розкопу.

Археологи привіталися й відповіли, що ще не дісталися до скелета, але, мабуть, уже скоро.

Назар хотів піти з Камілою до поховання мами, аж раптом Артемова лопата, якою той знімав черговий шар піску, цокнула об щось металеве.

— Шолом, — авторитетно заявив Єгор.