Туман

≡ 4 ≡

Почувши, що Єгор згоден показати місце поховання воїна, Ростислав загорівся ідеєю розкопати могилу. Однак за законом здійснювати археологічні розвідки та розкопки він не міг, то було виключне право наукових працівників з певним ступенем та досвідом, і тільки вони могли отримати потрібні дозволи.

Довелося звернутися до одногрупника Артема, чий дядько відповідав усім потрібним критеріям і міг оформити папери на себе. Ростислав розповів йому всю передісторію, показав дирхем. Артем уважно все вислухав і висловив зустрічну пропозицію. У нього є друг, котрий брав участь у багатьох розкопках різного ступеню законності, як в Україні, так і за кордоном, — Олег на прізвисько Товмач*: людина надійна й досвідчена, вміє тримати язика за зубами, до того ж має мікроавтобус і багато корисного інструменту. Щойно потеплішає, вони можуть поїхати на місце, трохи копнути, оцінити знахідку і, якщо виникне потреба, взяти через дядька всі потрібні дозволи. Або не взяти. Усе залежатиме від того, що саме вони там розкопають... Ростислав погодився.

Поки Артем домовлявся з Товмачем, Ростислав шукав зацікавлених у тому, щоб купити дирхеми, а ще активно лікував ногу. З милицями на
розкопі робити нема чого.

 

У квітні в Назара розпочалися шкільні заняття, тренування та репетиції гурту. Його успіхами особливо ніхто не цікавився, хіба що тітка Дарина та Каміла. Постійна зайнятість не лишала часу на роздуми про ситуацію вдома, адже повертався пізно і з Тіною майже не бачився, от тільки Тарасове сопіння в кімнаті постійно нагадувало про присутність чужої жінки у квартирі.

Він не заперечував батькового права на особисте життя після смерті дружини, але те, що його зв’язок з Тіною тривав уже багато років і що та народила Тараса й завагітніла вдруге, коли батько перебував у шлюбі, змушувало Назара її сторонитися.

Якось, повернувшись зі школи, він застав Тіну за примірянням маминого гардероба. Від несподіванки вона заклякла перед дзеркалом у залі та розгублено забігала очима по купі речей, що лежали на дивані й чекали на приміряння. Назар мовчки підійшов, зняв з її шиї мамину улюблену шовкову хустку, яку привіз колись дядько Гліб з якоїсь східної країни, та попрямував до своєї кімнати.
— Їй усе одно вже нічого не потрібно! А речі дуже гарні! — вигукнула Тіна вслід, але хлопець не озирнувся.

Увечері батько прийшов до його з братом кімнати та заходився вимагати від Назара пояснень, чому він зірвав з Тіни хустку.

— Я не зривав. Просто зняв.

— Поверни її Тіні.

— Не поверну. Мама цю хустку дуже любила, і я поховаю її разом з маминим прахом, коли поїду до села.

— Хустку?
— Не тільки. Ще щось візьму.

— Навіщо ти це робиш? — запитав батько, незадоволено примруживши очі.

— Що саме?

— Навіщо ти мене злиш?

— Раніше ти казав, що в мами поганий смак, а тепер хочеш, щоб Тіна носила її речі?

— Думаєш, дотепний?

— Ні. Хочу, щоб ти був послідовним.

— А мені здається, що ти нариваєшся.

— Тобі здається.

Батько нагородив його гнівним поглядом і вийшов. Було чутно, як на кухні він обіцяв Тіні купити іншу хустку, а вона чомусь сперечалася. Від того дня Назар був змушений постійно носити хустку з собою.

 

Кіса (Валік Кисельов), який грав на бас-гітарі в гурті та був їхнім ідейним натхненником, загорівся ідеєю підзаробити влітку виступами в різних закладах живим виконанням, бо на канікулах познайомився з людьми, котрі могли допомогти. Хлопці скептично поставилися до цієї можливості, бо жодному з них не було вісімнадцяти, хто ж допустить їх до нічних виступів, але акорди вчили й від репетицій не ухилялися.

На Великдень, 23 квітня, Кіса терміново всіх зібрав і повідомив, що їм випадає шанс підзаробити трохи грошенят: живе виконання легкої фонової музики під час фуршету на честь ювілею якоїсь там фірми. Музиканти, що мали виступати, чомусь запізнювалися, тому організатори заходу (ті самі загадкові знайомі Кіси) погодилися ризикнути та запросити новачків. Хлопці не підвели й добросовісно кілька годин виконували різні спокійні інструментальні композиції. Щоправда, були й замовлення: «Yesterday» Beatles та кілька пісень гурту «Кіно». Згодом приїхали запрошені професіонали, які мали розважати гостей.

Із хлопцями розрахувалися та попрощалися, перед тим ще нагодувавши. Задоволені собою, музиканти подалися на громадський транспорт.

— Хлопці, ми круті! — задоволено повторював Кіса.

— У чому крутість? Нами замінили магнітолу, — бурчав Антон.

— Крутість у тому, що ми вперше виступили поза школою і нам за це заплатили.

— Ну, так...

— А ще ми показали, що добре граємо. І ти, Назаре, класно виконав Бітлів!

— Чим урятував наші дупи, — зауважив Антон. — Бо якби Назар не шаленів за британцями, то ми сіли б у калюжу.

— Пощастило. Той лисий міг замовити щось таке, чого я не знав, — знизав плечима Назар.

— Отож, нам пощастило, а до крутості ще працювати й працювати, — погодився Антон.

— Ви не шарите! — задоволено шкірився Кіса. — Я впевнений, що після такого вдалого старту на нас чекає ще багато виступів! За літо хочу заробити на новий процесор для гітари та контролер для педалей, а вони не дві копійки коштують, і потім... вжарити роковим звучанням на черговому шкільному святі, щоб у директорки скло в окулярах тріснуло!

— Ти злий, — сухо підсумував цей монолог Антон.

— Ви хіба не хочете грошей?

— Хочемо, але одного бажання замало. Нам іще багато чого треба навчитися.

— То навчимося!

У Назара завібрував телефон. Він витяг його з кишені й глянув, хто телефонує.

— Доброго вечора, Ростиславе Миколайовичу.

— Привіт, Назаре. Я тобі вже втретє телефоную!

— Був трохи зайнятий, уже звільнився. Ви щось хотіли?

— Як ти ставишся до того, щоб наступними вихідними навідатися в гості до твого друга?

— Наступними?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше