≡ 3 ≡

Дорогою додому Назар мовчав, обмірковуючи все, що трапилося з ним за останню добу. Найяскравішою подією, безперечно, стало знайомство з Єгором, чий погляд на власне життя та турбота про сестру вражали, і було навіть трохи соромно, що спочатку поставився до хлопця упереджено, а ще... Єгор йому довірився. Отак зразу, нічого про нього не знаючи, просто довірився й попросив про допомогу, відкрив свою таємницю, і тепер Назар почувався зобов’язаним виправдати Єгорові сподівання. Не уявляв, як саме він це зробить, але дуже хотілося допомогти. Час від часу торкався нагрудної кишені куртки, до якої поклав монету, і подумки перебирав у голові всіх, хто міг би бути корисним.

Каміла кілька разів спробувала з ним заговорити, але марно: чоловіча однозадачність не давала йому змоги тепер думати про щось своє та брати участь у розмовах.

Назара висадили біля під’їзду. Заходити на чай ніхто не планував, тому, віддавши йому гостинчик від Марії Федорівни та побажавши всього доброго, родина тітки Дарини поїхала додому.

У квартирі пахло чимось горілим. Назар поморщився. Зняв куртку й пішов на кухню, де батько вечеряв з родиною.

— Смачного, — сказав Назар, поглянувши на незрозумілу сірувату масу в тарілках.

— Дякуємо. Ти вечерятимеш? — запитала Тіна.

— Поп’ю чаю з пирогом.

— З пирогом? — здивувався батько.

— Бабуся передала, з білими грибами, а ще один — з яблуками.

— Я теж хочу чаю з пирогом, — озвався Тарас, відклавши ложку.

— Кашу їж, то пироги із чорнобильської зони, вони радіаційні, — буркнув Іван, суворо поглянувши на молодшого сина.

Малий насупився й ложку не підняв.

— Не вередуй, Тарасику, їж, — напружено промовила Тіна та погладила синову голову.

Назар насторожився. Йому була дуже добре знайома ця поведінка: вона намагається не злити батька. Мама поводилася так само, але... Тіна йому ніхто, тож це не Назарів клопіт. Відвернувшись, увімкнув чайник.

— Відвіз? — запитав батько.

— Так.

— Закопав?

Назар обурено зиркнув на батька.

— Не поховав.

Іван глипнув на нього спідлоба, не відводячи голови від тарілки.

— Тетерів дуже розлився, — роздратовано вів далі Назар. — Коли спаде повінь і потепліє, поїду ще раз: поховаю прах та посаджу дерево, як мама просила.

— Мічурін... — гмикнув Іван і продовжив їсти.

Назар нічого не відповів, тож на цьому його спілкування з батьком було завершено. Коли дорослі пішли, Тарас підсунувся до Назара ближче.

— Що значить «радіаційні»? — тихо запитав він.

— Опромінені радіацією.

— Це погано?

— Ну... не корисно.

— Як чипси?

— Майже.

— А якщо трошки... то можна? — запитав хлопчик з надією.

Назар відрізав шматок пирога з яблуками й подав малому.

— Трошки можна. Пригощайся.

— Дякую, — малий поспіхом узявся їсти.

— Смачніше за кашу? — усміхнувся Назар.

Тарас закивав.

— Каша пригоріла, вона гидотна.

— Зрозуміло, — зітхнув Назар.

І цю горілу кашу батько мовчки їв, а мамине частування завжди було йому не таким...

— А що значить «Тетерів розлився»? — запитав Тарас, доївши пиріг.

— Тетерів — це річка: сніг розтанув, води стало багато, і вона вийшла з берегів.

— А куди вона тече? У море?

— Ні, вона тече... — Назар запнувся.

— Куди?

— У Дніпро. Тетерів впадає у Дніпро...

Він потягнувся до телефона й набрав Камілу.

— Божечки, братику, ти вже за мною скучив?

— Ти навіть не уявляєш як! Каміло, а хто веде отой твій факультатив з історії рідного краю?

— Ростислав Миколайович, — несподівано ніжно вимовила сестра.

— А він у стародавніх монетах шарить?

— Він у всьому шарить... Ростислав Миколайович дуже розумний. Він за освітою археолог, і він...

— Слухай, я зараз надішлю тобі фотки однієї монети. Ти можеш у нього дізнатися, чи вона цінна?

— Мабуть, можу, — промуркала сестра.

— Окей, чекай. Скоро пришлю.

Назар вимкнув телефон і поглянув на малого Тараса, що глипав оченятами то на нього, то на пиріг.

— Хочеш іще?

— Хочу.

— Ось, тримай, — Назар відрізав малому ще шматок та поспішив до куртки, доки Тарас був зайнятий їжею.

Він дістав монету, зайшов до кімнати, поклав її на аркуш паперу, сфотографував з обох боків, вислав фото сестрі та видихнув: чекати. Чому не подумав про вчителя відразу?

Каміла зателефонувала хвилин через двадцять.

— Ростислав Миколайович каже, що це схоже на срібний дирхем. Справжній чи ні — за фото визначити важко, треба в руках потримати.

— Цей дирхем цінний?

— Ціна залежить від стану.

— А він не знає, де такі монети можна продати?

— Ти знайшов скарб?

— Не я. То знає?

— Я не запитувала в нього про таке... чекай, він щось мені написав. Цікавиться, звідки монета.

— А ти не могла б організувати мені з ним зустріч?

— Якщо візьмеш мене із собою — організую.

— Що, запала на вчителя? — засміявся Назар.

— Тобі потрібна ця зустріч чи ні? — обурилася Каміла.

— Потрібна, а зайві вуха — ні.

— Або я йду з тобою, або ні про що не домовлятимуся.

— Добре, тільки пообіцяй, що не розпатякаєш те, про що я з ним говоритиму.

— Коли це я про щось патякала?!

— Проїхали. Домовляйся.

Ростислав Миколайович виявився приємним молодим чоловіком років двадцяти п’яти, з неймовірно буйною кучерявою шевелюрою, яка постійно падала йому на очі. Назара й Камілу він запросив до себе додому, бо нещодавно потягнув сухожилля на нозі й пересувався квартирою за допомогою милиць, тому про зустріч деінде мови не було.

Каміла накупила різного печива і, опинившись на його кухні, заходилася хазяйнувати, чим збентежила господаря, але він швидко переключився на Назара та причину, через яку той завітав.