≡ 2 ≡

Назар допоміг Зої Данилівні вийти з авто, і вона, взявши його за руки, довго дякувала та бажала міцного здоров’я. Через це він не встиг подати руку Любаві, коли та виходила з машини.

— Піду відчиняти хату, — промовила Зоя Данилівна і, спираючись на ковіньку, почимчикувала до хатки з маленькими темними вікнами, що згодом наповнилися теплим світлом.

— Пробач, що налякав тебе, я не навмисно, — сказав Назар, коли Любава порівнялася з ним.

— Ти теж пробач, якби я не підслухала вашу розмову, то не злякалася б і тобі не довелося б нас везти...

— Ця поїздка — приємний клопіт, — усміхнувся Назар, і Любава опустила голову.

Темрява сховала її ніяковіння. Нависла незручна пауза.

— О дев’ятій я прийду, — подав голос Єгор, оминаючи машину спереду та наближаючись до них. — Будь готовим: попливемо на човні, тож одягнися відповідно. У діда Антона мають бути гумові чоботи. Який у тебе розмір ноги?

— Сорок другий.

— Ого... — здивувався хлопець. — Хотів за пропонувати батькові, але в нього сорок перший, тиснутимуть. Якщо не буде чобіт, то я маю штани хімзахисту про всяк випадок.

— Ми що, поліземо у воду?

— Не планую купання, але всяко може бути, якщо човен перевернеться, — засміявся Єгор. — Любаво, а чого ти тут стала? Ти ж наче боялася туману. Ану, бігом до хати!

Дівчина вагалася, йти їй не хотілося.

— Йди!

— До побачення, Назаре, — промовила вона тихо.

— До побачення, Любаво. Бережи себе.

— Намагатимуся, — усміхнулася дівчина й повільно пішла до будинку.

На порозі ще раз озирнулася та відчинила двері.

Назар розумів, що Єгор планує з ним ще поговорити, тому демонстративно дістав телефон та поглянув на час.

— Маю повертатися. Я тут розвернуся?

— Тут — ні, проїдь уперед, там на узліссі трактори після оранки городів розвертаються, то тобі точно місця вистачить.

— Дякую.

— Я завтра прийду!

— Так, домовилися. Я чекатиму.

Назар сів за кермо та проїхав уперед. Світло фар наполохало кількох козуль, котрі їли сіно з турботливо поставленої між дерев годівниці. Тварини відійшли на кілька метрів і зупинилися в очікуванні, що ж буде далі.

— Постаті людей чи тварин... Оце я зморозив, — усміхнувся він сам до себе та, розвернувшись, поїхав вулицею у зворотний бік, а на ходу посигналив Єгорові, який махав йому рукою, стоячи біля воріт.

Коли Назар зайшов до хати, то застав на кухні Камілу з тіткою Дариною, вони якраз мили посуд.
— Відвіз? — запитала дівчина, усміхнувшись.

— Відвіз.

— І?..

— Завтра вранці Єгор хоче показати мені якісь тихі місця. Прийде о дев’ятій, — Назар узяв пляшку з мінеральною водою і відпив просто з горла.

— У чашку налий, — буркнула йому Каміла.

— До ранку я її вип’ю, нема чого посуд бруднити.

— А що Любава? — поцікавилася тітка Дарина.

— Наче заспокоїлася.

— Оце ти видав... — похитала вона головою.

— Буває... Єгор сказав завтра взути гумові чоботи, — Назар поглянув на свої кросівки. — У діда який розмір ноги?

— Сорок третій, здається, — відповіла тітка, замислившись, чи правильно пам’ятає.

— Завеликі будуть.

— Вдягнеш товстіші шкарпетки, це не проблема.

— Ти що, справді підеш із ним? — здивувалася Каміла.

— Не піду, а попливу, — усміхнувся Назар.

— Думаєш, він добре вміє веслувати?

— Якщо досі не втопився, то, мабуть, добре. Завтра дізнаюся. Бабуся просила не ображати його. Прогулянка зайвою не буде. Тут цікаво. Я оце щойно бачив козуль на узліссі, такі смішні.

— Козуль тут багато, — закивала тітка Дарина. — Вони й по селу можуть ходити-гуляти, не бояться людей.

— А Єгор прийде сам чи із сестрою? — поцікавилася Каміла, і Назар зиркнув на неї спідлоба.

— Він нічого про це не казав.

— А ти б хотів, щоб вона прийшла?

— Ні.

— Не вірю. Я бачила, як ти її розглядав.

— Дивитися не заборонено, — відрізав Назар і підвівся. — Піду прогуляюся.

— Куди? До річки? — стурбовано запитала тітка. — Там повінь, може берег підмити, краще туди не ходи.

— Я на подвір’я. Дід щось у сараї робить. Піду гляну.

Коли Назар вийшов, Дарина схилилася до доньки.

— А Любава йому сподобалася?

— Так, але Назарові такі дівчата не цікаві. Він у нас хлопець зі столиці, йому кручені треба, і оце сьогодні мені сказав, що до двадцяти п’яти років одружуватися не планує.

— Це він через батьків... — зітхнула Дарина. — Не хоче повторити їхню долю.

— Назар не такий, як дядько Іван, він інший.

— Боюся, що сам Назар так не вважає...

Назарові батьки познайомилися на першому курсі інституту, і обох накрило шалене кохання, як то кажуть, «до нестями», але щастя, хай би яким феєричним воно було, виявилося нетривалим: розтануло як дим, напоровшись на випробовування реальністю, коли юна Ірина завагітніла. Це порушило Іванові плани на щасливе й безтурботне життя, сповнене різноманітних утіх і насолод.

Через складний перебіг вагітності Ірина змушена була залишити навчання, а її родичі наполягли на одруженні. Розписалися та відгуляли студентське весілля в гуртожитку.

До сімейного життя Іван виявився абсолютно не готовим, бо ж одна справа — розважатися з дівчиною, а інша — дбати про неї.

Іринин дядько Антон (чоловік Марії Федорівни) допоміг йому знайти роботу, котра не заважала б навчанню — на прохідній одного з київських заводів за «плаваючим графіком», і після пар Іван ходив заробляти гроші на сім’ю. Звісно, що зарплати не вистачало, тому винахідливий юнак знайшов додаткові способи заробітку: за його сприяння певні особи могли виносити, ба навіть вивозити машинами продукцію, а іноді й верстати. Це значно покращило фінансове становище родини й дало змогу змінити житлові умови: Іван купив «гостинку», зробив ремонт і перевіз туди дружину з малим Назаром.