≡ 1 ≡

Україна, Київська область. 2006 рік

Гладко відполірована поверхня дерев’яної урни для праху робила її схожою на скриньку для прикрас, але Назар знав, яка цінність лежала в ній насправді — капсула з попелом його матері. Вона померла кілька тижнів тому, а він досі не міг повірити, що її більше немає. Повер таючись додому зі школи, репетицій чи тренувань, відчиняючи двері до квартири, все ще очікував почути мамин голос, що цікавиться, як минув його день. Колись ті розпитування драту вали, а тепер їх не вистачало, і усвідомлення того, що він ніколи не почує їх знову, холодило нутро.

Він міцніше притис до себе урну та відвернувся до вікна. Розглядати узбіччя з монотонним пейзажем дороги було нецікаво, від втикання в телефон починало захитувати, а розмовляти не хотілося. Обабіч шляху танув брудний сніг, чорніли голі дерева та кущі, а за ними стіною вишикувалися сосни, котрі на цьому відрізку траси Київ — Ковель супроводжували їх майже постійно: іноді стіна відступала, випускаючи на передній план населені пункти чи поля, а потім підступала знову, майже впритул.

Березнева відлига тішила короткочасним теплом і вселяла марні сподівання на те, що нарешті настала весна, проте гідрометцентр наполягав, що ще будуть морозні дні зі снігопадами — прощальні акорди зими.

— А ось і наше перехрестя, скоро їстимемо тещині пироги з білими грибами, — повідомив дядько Гліб, і Назар визирнув з-за сидіння водія та поглянув уперед.

Праворуч від дороги один за одним стояли три вказівники: перший сповіщав, що ліворуч селище Пісківка, другий нагадував про відстань від столиці — сімдесят сім кілометрів, а третій показував смуги руху на перехресті та дозволені напрямки. І дядько Гліб, пригальмувавши, плавно завернув авто праворуч. Він працював пілотом, обожнював небо, пересування суходолом подобалося йому значно менше, але досвід і майстерність поводження з технікою проявлялись у кожному його русі.

— Мамині пироги — смерть фігурі, — зітхнула тітка Дарина.

— Тещині пироги — делікатес. Якщо трошки — нічого не трапиться, решту я доїм. Мені можна.

— Перейдеш на вантажні перевезення? — усміхнулася Дарина.

— Варіант, — засміявся Гліб. — Марія Федорівна завжди їх пече, коли ми приїжджаємо. Сподіваюся, цей раз не стане винятком.

— За пів години будемо на місці — дізнаєшся, — промовила вона і озирнулася назад. — Не втомилися? Нікого не нудить?

— Ні... — тихо відповів Назар.

— Все норм, мамо, — не відриваючись від телефона, відповіла Каміла.

Назар поглянув на троюрідну сестру і знову відвернувся. Ще не так давно цю фразу він часто говорив своїй мамі, тепер шкодував, що уникав розмов із нею, відмовляв у проханнях щось зробити разом чи кудись піти, вважав її нав’язливою та нецікавою. Точніше, такою її вважав батько й постійно ображав, а вона все терпіла. З часом син також почав сприймати маму як безхребетне створіння...

Невдовзі авто виїхало з лісу до мосту через річку Тетерів, і всі в салоні одночасно ахнули від картини, що постала перед ними: відлига спровокувала повінь, рівень води зріс на кілька метрів та затопив низинні береги, і Тетерів розлився на кілька кілометрів ушир — приголомшливе видовище.

— Вау... — захоплено прошепотіла Каміла, роззирнувшись. — Оце я розумію — ріка...

— Так, майже як Дніпро, — усміхнулася тітка Дарина.

— Ну... — Каміла звела брови. — Теоретично вся ця вода невдовзі стане Дніпром. Трохи далі за течією в Тетерів упаде Здвиж, і в районі Страхолісся він, а також Прип’ять з’єднаються з нашим величним Борисфеном.

Назар насуплено глипнув на дівчину.

— Що? — посміхнулася вона до нього. — Історія та географія рідного краю, братику. У тебе такого факультативу нема?

— Ні... — буркнув Назар і відвернувся.

Вступати в дебати із сестрою-заучкою не бажав.

— Назва ж яка цікава — Страхолісся, — гмикнув дядько Гліб.

— Це через густий і темний ліс, який колись там був. Звісно, він і нині там є, але вже не такий густий і не такий темний.

— Старі люди кажуть, що колись Тетерів десь отаким широким і був, — замріяно усміхнулася тітка Дарина, вдивляючись у блискучу поверхню води, з якої де-не-де визирали підтоплені кущі верболозу. — Такий гарний...

— Гарний, — погодився Назар, ігноруючи щебетання сестри про неможливість такої повноводності впродовж усього року, бо ж Тетерів живиться дощами й талим снігом.

Проїхавши річку, авто заїхало до села Кухарі, яке, щоб уникати щорічних весняних паводків, завбачливо розташувалося на пагорбі. А може, Тетерів і справді колись був таким широким?

Уже на першому повороті дядько Гліб звернув праворуч, у напрямку Підгайного, за яким і була мета їхньої поїздки — Тетерівське (колишня назва Унин). Село, де жили тітчині батьки.

Біля двору їх зустрічала ціла делегація сусідів і далеких родичів. Щойно вийшли з авто, розпочалися численні привітання, обійми та розпитування про життя-буття.

Марія Федорівна, невисока худенька жіночка в сірій акуратній шапочці, витираючи сльози, схилилася та поцілувала урну, а потім обійняла Назара.

— Тримайся, хлопчику, — прошепотіла вона. — Все треба пережити. Життя триває.

Дід Антон, її чоловік, запросив усіх до столу, і люди потихеньку стали заходити до хати.

Назар озирнувся, розглядаючи ліс довкола села.

— Шукаєш місце? — запитала бабуся і, не дочекавшись відповіді, заговорила далі: — Ти не поспішай. Є в нас тут один хлопець — Єгор. Може допомогти тобі знайти тиху місцину для її поховання, адже він знає тут у нас кожен кущик і кожну рибину в річці на ім’я. Усюди рискає. Тільки, коли він прийде, ти на нього не вирячайся.

— У нього якась вада?

— Хвороба в нього... дивна. Не росте він з дванадцяти років, ніби застиг, а йому ж бо вже двадцять. До Києва якось возили, перевіряли — щось зі щитовидкою. Гормон росту не виробляється. Казали, якби вчасно звернулися, то можна було б допомогти хлопцеві, а так... не росте, мучиться. Бачив би ти, як він зрадів, коли я попросила його про допомогу. Такий був щасливий, що може бути корисним. Воно всім важливо, але таким людям — особливо. Не ображай його, добре?