≡

Полісся. Кінець VІІІ століття

Щоб дістатися до казана, у якому варилася юшка, й підсипати туди зілля, треба було відвернути увагу компанії. Власта вирішила підкрастися до припнутого човна та відв’язати його. Берег не мав густої рослинності, тому жінці довелося повністю роздягнутися, підплисти та зняти мотузку з кілка, забитого в берег. У роки своєї юності вона впоралася б з таким завданням легко, та на шостому десятку довелося докласти зусиль, щоб лишитися непоміченою.

На щастя, течія підхопила човна не відразу. Коли чоловіки помітили, що той віддаляється, вона вже вийшла на берег і почала одягатися. Усі четверо покинули свій табір та кинулися ловити човна-втікача, а вона тим часом додала до їхньої їжі ще один особливий інгредієнт і сховалася в лісовій гущавині: чекати та спостерігати.

Чоловіки повернулися до вогнища. Вони жартували та сміялися, скидаючи мокрий одяг, що його тут же розклали сушитися, а потім узялися до трапези. Власта не відводила від них очей, аж ось в одного з чоловіків випала з рук миска, і гаряча юшка вилилася йому на ноги. ПОЧАЛОСЯ...

Власта впевнено рушила до табору. Четверо пар очей здивовано витріщилися на неї: невисоку худорляву жінку в чорному одязі з розпущеним довгим сивим волоссям.

— Де решта ваших?! — запитала вона, обвівши чоловіків нищівним поглядом.

— Ке... Ке... — намагався відповісти один з них, але не міг — язик йому не корився, як і все тіло.

Зілля діяло.

— Кенугард?* — уточнила жінка, і той закивав. — Повезли невільників? Коли повернуться?

Чоловіки одночасно замугикали.

— Тихо! — обірвала вона їх. — Ти! — вказала на наймолодшого. — Кліпнеш, коли назву те, що треба! Повернуться завтра? — Той не ворушився. — За два дні? — кліпнув.

Власта задоволено посміхнулася.

— Чудово. Я все встигну.

Один із чоловіків захрипів, намагаючись ухопити повітря, але жваві рухи не допомагали, а лише посилювали агонію. Власта наблизилася до нього, стала навпроти і, схиливши голову набік, спостерігала. Коли затих, його сусід перелякано замугикав.

— Що, страшно? Хочеш жити? — посміхнувшись, звернулася до нього Власта. — То чому вам не жилося спокійно в себе вдома? Чому приїхали сюди? Навіщо чините ґвалт і забираєте дівчат? Місцевим це не подобається... вони попросили мене про допомогу, і я не змогла відмовити. Ви перетворювали вільних людей на рабів, тому я перетворю на рабів вас, і ви служитимете мені стільки, скільки схочу.

Жінка підійшла до казана й перекинула його.

Юшка, потрапивши на жар, зашипіла, тож табір став сповнюватися їдкого диму. Обвівши нажаханих чоловіків байдужим поглядом, Власта пішла до річки.

— Я скоро повернуся, і ми розпочнемо! — промовила, віддаляючись.

Із сумки, прив’язаної до пояса, вона дістала маленьку пляшечку й наповнила річковою водою з мулом. Прислухалася: чоловічі хрипи стихли.

Повернувшись до табору, за допомогою наконечника стріли Власта один за одним попроколювала їхні зап’ястки й зібрала до пляшечки по кілька крапель крові кожного, додала грудку землі з-під ніг, а потім досипала порошок, що дістала з тієї самої сумки на поясі. Примружившись, вона поглянула на сонячний диск, який хилився на захід, потім — на чотирьох мерців, що застигли в різних позах на землі.

— Час готуватися до приїзду ваших друзів, — промуркотіла Власта і, присівши біля тіла, що лежало найближче, вмістом пляшечки почала виводити на чолі небіжчика відомі лише їй таємничі знаки.

*Кенугард — місто човнів, давньоскандинавська назва міста Київ.