Світлі спогади

Коли Оксана повернулася до бабусиного будинку після новини про смерть, усе всередині неї стислося. Вона давно виросла — вступила до університету, знайшла нових друзів, закохалася в Макса. Життя нарешті почало виглядати спокійним і стабільним. Вона думала, що дитячі жахи залишилися далеко в минулому, як пережитий етап. І все ж, повернувшись у будинок, що стояв мовчазним свідком її страхів, Оксана відчула, ніби ступила в закинутий лабіринт власної пам’яті.

З перших хвилин у домі щось було не так. Повітря видавалося важким, немов у ньому застигли шепоти минулого. Ті самі коридори, та сама стара шафа біля сходів — і, звісно, ті самі двері на горище. Закриті. Зачинені. Але відчуття, що вони стежать за нею, повернулося майже відразу.

Втомлена дорогою й емоціями, Оксана лягла в колишній дитячій кімнаті, переконуючи себе, що страх — це просто відлуння спогадів. Вона заснула швидко, але сон накрив її важкою хвилею.

Їй снилися ті самі двері. Вони були прочинені, а з темряви повільно тягнулися тіні. Вона стояла, не в змозі рухатися, коли з-за дверей долинув тихий, знайомий стукіт. Потім шепіт. Потім подих просто біля вуха.

Оксано…

Наступного дня Оксана прокинулася від світла, що пробивалося крізь старі фіранки. Голова була важкою, але сон — той жахливий, липкий сон — нарешті відступив. Лише темний осад залишився всередині, наче холодна тінь сиділа на плечах.

Вона ще не встигла повністю прийти до тями, як почула звук машини під вікнами. Серце в грудях легенько здригнулося — того, кого вона чекала найбільше, чекати вже не потрібно було.

Макс приїхав.

Оксана поспіхом зібралася, поправила волосся, вдягнула светр і вийшла надвір. Він стояв біля машини, спираючись на дверцята, дивився на будинок з тією обережністю, яку бувають у людей, що відчувають чужі страхи, навіть не розуміючи їх до кінця.

Коли він побачив Оксану, обличчя його одразу пом’якшало.

— Ти в порядку? — запитав він, і в цих чотирьох словах було більше тепла, ніж у всій цій порожній хаті.

Вона тільки кивнула й раптом відчула, як вся напруга за останні дні нарешті почала танути.

Макс підійшов ближче й обійняв її. Просто обійняв — довго, міцно, так, що весь світ знову здавався стабільним. Вона сховала обличчя в його плечі, вдихаючи знайомий запах його парфумів і дороги.

— Я думав, ти знову зникнеш, — тихо сказав він. — Ти перестала відповідати… Я хвилювався.

— Все добре, — прошепотіла вона. — Тепер, коли ти тут.

Їхня історія почалася зовсім буденно — на першій парі з психології, куди Макс прийшов із запізненням, тримаючи каву в одній руці і блокнот у іншій. Він тихенько зайшов до аудиторії, шукаючи вільне місце, але всі парти були зайняті, крім однієї — поруч із Оксаною.

Вона підняла погляд, і їхні очі зустрілися. Макс сів, вибачився за шум і… посміхнувся.

Це була та сама посмішка, яка змушувала людей довіряти йому без слів — тепла, трохи невпевнена, але дуже щира.

Після лекції він жартома попросив її повторити конспект, бо від запізнення «в мозку залишилися лише уривки слів і запах кави». Вони проговорили тоді майже годину — легко, невимушено, так, ніби знали одне одного вже кілька років.

Потім були прогулянки після пар, кафе, бібліотека, де вони сиділи разом і робили вигляд, що вчаться, хоча насправді більше сміялися. Він був теплий, світлий, живий — повна протилежність тих тіней, що колись затьмарили її дитинство.

Макс був першим, хто навчив її не боятися власних думок.

Закохалися вони непомітно. Не було вибухів, феєрверків чи великих зізнань — лише дрібниці, що складалися у щось важливе.

Макс завжди чекав її після пари, навіть якщо йому потрібно було їхати в інший бік.

Оксана купувала йому шоколадні батончики, бо знала: коли він нервує, він їх жує без зупину.

Вони годинами говорили про життя — про страхи, мрії, про те, як іноді боляче бути собою.

І в одну мить Оксана зрозуміла: поруч із ним вона перестає ховатися. Її внутрішні тіні відступають. Їй не треба грати роль сильної — Макс приймав її такою, як вона є.

Колись, сидячи на лавці в парку пізно ввечері, він простягнув їй свою руку — спокійно, без слів. Оксана взяла її, і тоді між ними щось змінилося назавжди. Це не було початком — це було визнанням того, що початок давно настав.

Тепер, стоячи перед старим будинком, вона дивилася на нього і згадувала ті теплі моменти, що привели його сюди, до неї, у місце її найглибших страхів.

— Ходімо всередину? — запитав він, стискаючи її руку.

Оксана кивнула, хоча відчувала, як серце знову пришвидшується.

Вони зайшли в будинок удвох. Повітря всередині було застиглим, холодним, наче в хаті ночував не час, а щось інше.

— Страшно? — тихо запитав Макс.

— Не так, як було колись, — відповіла вона, але погляд її сам зупинився на дверях на горище.

І саме в цю мить щось у тиші будинку ледь відчутно ворухнулося.

Тихий звук.

Наче подих.

Або стукіт.

Макс нічого не почув. Але вона — почула.

Знову.