Двері

Тук—тук—тук 
Доносився стукіт із вхідних дверей. Оксана подивилась на телефон, було 03:00 за північ. Дівчина не спала. Проблема із сном останнім часом у дівчини тільки загострилася.
Тук—тук—тук — доносився цей дивний, повільний,  проникаючий стук, ледь нав'яжчивий звук.Нічого крім цього глухого, і ледь вібруючого звуку. Серце зрадливо, відбивало той же ритм тук—тук—тук.
 —«Хто там?»
Зірвалося з її пересохших губ, але звук не припинявся. Він тільки посилився, зараз удари відбивалися ехом від порожніх стін. Оксана відійшла від оціпеніння спробувала поворухнутись, тіло тремтіло чи то від страху чи від холоду. Було дивно адже була середина літа і температура навіть в ночі не падала нижче +15 градусів. Вона опустила ноги з ліжка повільно одна за другою, взяла телефон.Включила запис на диктофон і почала підходити до дверей
« Ти не відкриєш двері» — чітко сказала собі дівчина, тіки … . «Тільки що, що ти хочеш зробити?» Але тіло саме повільно наближалося до цього. 
Тук—тук—тук
Вона повільно підходила до дверей, наче кролик іде у відкриту пащу змії. Двері все ближче, звук все гучніший. І тут уже рука тягнеться до ручки дверей, тягне її до низу… .
Тук—тук—тук
Звук все гучніший в світі не залишилося нічого крім цього звуку. Рука не сміливо пробує відкрити двері, але щось заважає. Очі знаходять ключ і рука вже тягнеться до нього. «Не відкривай, не відкривай, будь-ласка» — але тіло її не слухається. У очах завмер вираз страху в перемішку з сльозами. 
Тук—тук—тук
Рука вже на ключі. І тут в іншій руці задзвонив телефон. Голову наповнив крик. Двері здригнулись, але Оксана вже нічого не бачила і не відчувала. Ноги підкосились і вона знепритомніла. Телефон підсвічував вхідне повідомлення 
Макс: «Як на новому місці, як завжди не спиться?
І на диктофоні продовжити запис… .

Телефон у руках Оксани беззвучно миготів, екран освітлював темну кімнату. Вона лежала на підлозі, намагаючись прийти до тями, але думки кружляли в голові, як у вирі. Хто стукав у двері? Чому її тіло не слухалося? І що це за голос у телефоні — Макс? Чому він знає про її безсоння?

Раптом диктофон на телефоні почав відтворювати запис. Тук—тук—тук... звук повторювався, але тепер він був не просто стуком. У ньому з’явилися шепоти, ледве чутні слова, що лунали з іншого боку дверей.

«Відкрий... дозволь... прийди...»

Оксана відчула, як холодний піт виступив на лобі. Вона хотіла вимкнути запис, але пальці не слухалися. Замість цього вона натиснула кнопку «пауза» і почала слухати уважніше.

Звуки змінилися — тепер це був не просто стук, а ритмічний, майже гіпнотичний заклик. Її розум почав розпадатися на частини: одна частина кричала «бігти», інша — «відкрити».

Вона піднялася на ноги, дивлячись на двері, що тепер здавалися живими — вони ніби дихали, пульсували в такт тому ж стуку.

«Що ти хочеш?» — прошепотіла вона, голос тремтів.

Відповіді не було, лише стук, що перетворювався на удари, що проникали в саме серце.

Раптом телефон знову задзвонив. Цього разу дзвінок був іншим — не Макс, а невідомий номер.

Оксана підняла слухавку.

«Ти вже відкрила?» — холодний голос прошепотів у вухо.

«Ні...» — відповіла вона, але голос її зраджував.

«Тоді вони прийдуть за тобою. Ти не зможеш втекти.»
Голос у слухавці став ще тихішим, немов шепіт, що лине з безодні. Оксана відчула, як холодний подих пробіг по її спині, а повітря навколо ніби застигло, ставши густим і важким.

Раптом у кімнаті почали змінюватися тіні. Вони повільно витягувалися зі стін, набираючи форму нечітких силуетів — високих, безликих, з очима, що світилися холодним блакитним світлом. Вони не рухалися, але їхня присутність була відчутною, як тиск на груди, що не дає дихати.

Оксана відступила назад, але підлога під ногами почала тріщати, ніби сама земля намагалась її втягнути в темряву. Звуки стали гучнішими — не просто стук, а ритмічний барабанний бій, що лунав зсередини її голови.

Вона закрила очі, намагаючись втекти від цього кошмару, але коли відкрила — перед нею стояли вони. Безликі, мов тіні, що живуть у страхах. Вони простягнули руки, і з їхніх пальців витікала чорна рідина, що розтікалася по підлозі, утворюючи дивні символи, які пульсували і світлися.

«Вони — це твої страхи, твої бажання, твої гріхи...» — прошепотів голос у голові, тепер уже не з телефону, а зсередини самої кімнати.

Оксана відчула, як її тіло паралізувало, а розум почав розпадатися на шматки. Вона зрозуміла, що втекти неможливо — двері, які вона відкрила, стали порталом у світ, де панують її найглибші кошмари.

І тоді вони почали наближатися.

Раптово телефон знову задзвонив. Цього разу — це був Макс. Дзвінок розірвав темряву, розірвав кошмар, що огортав Оксану.

Вона різко відкрила очі. Серце шалено билося, тіло було мокрим від поту, а кімната навколо здавалася звичною — це був її справжній дім, а не той жахливий світ за дверима.

«Макс...» — прошепотіла вона, намагаючись заспокоїтися.

Вона взяла телефон і відповіла.

«Оксана, ти де? Ти спиш? Я хвилююся...» — голос Макса звучав тривожно, але реальний.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись відштовхнути залишки сну, що все ще тиснули на свідомість.

«Це був тільки сон...» — сказала вона собі, але в душі відчувала, що щось залишилося. Той стукіт, ті тіні, той холод — все це ніби проникло в реальність.

Вона подивилася на двері — вони були зачинені, але тепер здавалося, що за ними щось тихо шепоче, чекає.

Телефон у руках Оксани тремтів від дзвінка. Вона натиснула кнопку відповісти.
— Оксана? Ти де? Ти спиш? Я хвилююся, ти не відповідаєш на повідомлення вже кілька днів.
— Максе... Я... це був сон. Жахливий сон. Я прокинулась від твого дзвінка.
— Сон? Щось сталося? Ти звучиш налякано.
— Там... за дверима... Я не можу пояснити. Це було ніби... хтось чи щось стукає, кличе мене. Я відчувала, що не можу втекти.
— Ти впевнена, що це просто сон? Може, тобі варто відпочити, поговорити з кимось? Це звучить серйозно.
— Я не знаю... Мені здається, що це не просто сон. Коли я відкрила двері — там була темрява, і вона ніби жива. Я відчуваю, що щось залишилось зі мною.
— Оксано, може, це твоя підсвідомість? Стрес, страхи... Ти останнім часом дуже напружена.
— Можливо... Але я боюся, що це щось більше. Щось, що не можна просто ігнорувати.
— Я поруч. Якщо хочеш, я можу приїхати. Ти не повинна це переживати сама.
— Дякую, Максе... Мені це потрібно.