Розділ 26

Розділ 26

Якось мама подзвонила їй на роботу, сказала, що дзвонив якийсь Володимир Липський з Америки. Просив її робочий телефон, а вона розгубилася і сказала, щоб він передзвонив пізніше або залишив свій. Мама завжди була великим конспіратором. Він зараз буде передзвонювати.

— Так, мамо, звичайно, дай йому мій робочий. Я, здається, знаю, хто це дзвонив. — А через десять хвилин задзвонив телефон. Це був Володимир. Той самий. Той самий, який розбудив в ній підприємницьку жилку. Той самий, слова якого вона розібрала на цитати. Той самий, який популярно їй пояснив, що, щоб навчитися плавати, треба як мінімум зайти в річку. І той, який, як думала вона, потонув у ринковому морі.

Виявляється, не потонув. Аж ніяк. Йому вдалося досить легко переплисти океан, для чого отримати, як програмісту, грін-карту в США. Там він недовго попрацював у Майкрософт, вдосконалюючи Windows, але потім йому захотілося знову працювати на себе. І він таки знайшов нішу.

Він відкрив фірму, що розробляє програмне забезпечення. Тут, в Америці, вони брали замовлення на розробку програм для медичних страхових компаній. Страховики зовсім недавно оцінили красу комп'ютерного обліку, і тому попит на таке програмне забезпечення в рази перевищував пропозицію. Ідея Володі полягала в тому, щоб розбити завдання на блоки і замовити ці блоки українським програмістам. А потім всі ці блоки скласти в Штатах, ну або там же, в Україні. Обсяги зростали по експоненті. Оборот першого року був три мільйони, другого вже 10, а на цей рік заплановано 24. В Україні на нього працювали вже п'ять фірм, у кожній по 20-30 програмістів. У Штатах — 18. Роботи багато, але Ви ж знаєте, Наташо, що я трудоголік і мені це в радість.

— Так, знаю, звичайно, — відповіла вона. — Мала щастя споглядати.

— Наталю, знаєте, я трохи стежив за Вами. Ну так, в розумних межах, звичайно. Знаю, що Ви працюєте на таксі. Я наступного тижня прилечу на тиждень на батьківщину. Хочу на цей тиждень Вас ангажувати. Оплата буде, звичайно, відповідна. Але й робота двадцять чотири на сім.

— Вас треба забрати в Борисполі?

— Та ні. Вже з Києва літає літак прямо до нас. Так що зустрічати і проводжати в нашому аеропорту. Як Ви? Я Вас умовив?

— Ви мене вмовили. Із задоволенням Вас зустріну і попрацюю з Вами. Як-ніяк Ви мій перший роботодавець, не враховуючи ВЦ.

— Ну ось бачите, колишніх роботодавців не буває.

— Тоді до зв'язку? — запитала вона.

— До зв'язку, — відповів він.