Розділ 19

Розділ 19

Вони розсунули стіл в їдальні. Аня і Ангела носили тарілки ножі і виделки, і акуратно все розкладали. У професорській квартирі був дуже гарний посуд. Його вперше дістали після смерті Сергія. А до цього? Вона не пам'ятала, щоб його діставали. Хіба що на новий рік, років 5 тому. Але ж його можна було продати або як мінімум закласти в ломбард в найжахливіші часи. Може і Волгу б не продали.

А зараз у їхній квартирі розігрувалася справжня ідилія. Олександр з абсолютно розчуленим обличчям мовчки дивився то на маму, то на Наташу. Людвіг притягнув з машини сумку і стурбовано рився в ній. Я й справді схожа на нього, думала Наталя. І з Людвігом ми схожі, а Ангеліка взагалі моя копія.

З кухні дуже смачно пахло борщем і було якось дивно все по-домашньому і по-родинному. Ніби вони зовсім недавно зустрічалися і знову зустрілися на черговому сімейному святі. І всі заплескали в долоні, коли мама, в красивому фартуху, винесла велику супницю і поставила її посередині столу. До борщу звичайно чарочка, потім другу. А потім стали діставати подарунки.

Анюті подарували дорогу новинку, музичний плеєр. Це Sony Walkman, оголосила Анхела. Це я підказала купити його для тебе. А це коробка з музикою, яку я для тебе вибирала. Вони витягли з упаковки червоно-чорний плеєр, з навушниками-метеликами. Наталя з ніжністю дивилася, як Аня то прикладає навушники до вух, то клацає кнопками, боячись випадково щось зіпсувати. Завбачливі німці звичайно ж принесли і батарейки. Так, Аня вже пару років не отримувала таких подарунків. Все зводилося до носильних речей. Мамі дістався красивий комплект сережки-кільце, а Наталії просто банківський золотий злиток, 20 грамів

— Вибачай, дочка. Хельги, на жаль, вже немає зі мною. Він зробив паузу, і вона зрозуміла, що він бореться до підступаючими сльозами. А без неї я не міг вибрати тобі подарунок.

— Що Ви, Олександре Ілліч, ну не повернувся у неї язик назвати його татом, це дуже цінний подарунок. Спасибі величезне. Вона підійшла до нього і поклала свою руку на його долоню. Я Вам дуже вдячна.

Десь о п'ятий, вона відвезла їх в Готель. Вони закинули речі в номер. Потім довго гуляли набережною Дніпра, потім у парку на березі, потім на острові. Дівчата весь час тікали вперед, у них знайшлася сто одна тема для бесід. Алекс і мама злегка відставали, а Наталя і її новоспечений брат Людвіг стежили, щоб ніхто не загубився. Ну ідилія, та й годі, думала Наталя.

— Яка величезна у вас річка, говорив Людвіг. Я навіть не уявляв, що таке може бути. Рейн раз у п'ять уже, але ж він вважається великою європейською рікою.

— Я вже давно, років 15 не купалася в Дніпрі, але якщо хочеш, внесемо у програму катання на катері.

— Я звернув увагу на твою машину. Практично це Фіат. Хороша машинка. Невибаглива робоча конячка. Ми подібні ремонтуємо іноді.

— А що у вас за майстерня там, у Німеччині? Ви в ній тільки втрьох працюєте? Ти, тато і Олаф? У третій особі він був уже татом. Все-таки добре, що воскрес загиблий льотчик-випробувач, довгих років життя йому!

— Ну ні. У нас там 5 підіймачів плюс мийка плюс чистка салону плюс шиномонтаж плюс два бокси для кузовного ремонту. Всього працює 19 співробітників, а належить вона Батькові 40%, 40% маминому братові, а решта 20% розкидані по працівниках, включаючи мене. Ми міноритарні акціонери. Він, мабуть, заскочив на улюблену тему і продовжував. Наша майстерня найбільша в кройці, по-вашому, районі. У район входить 8 невеликих містечок. Всі разом близько 170 тисяч жителів. Роботи вистачає. Адже зараз практично у всіх сім'ях Німеччини є по одному, а то й по два автомобілі. Я працюю директором з розвитку, що звичайно не заважає мені в разі необхідності ставати до підіймача, тато справжній директор. Олаф-технар. У нього золоті руки. Розбере те, що не розбирається, збере те, що не збирається, заведе те, що не заводиться. На ньому вся ремонтна група. Моя і Олафа дружини працюють на прийманні замовлень і бухгалтерії. Я думаю, що у нас хороші перспективи, якщо не з'являться мережі. Але вони з'являться і до цього треба готуватися. Напевно, самим ставати мережею, хоча це вимагає серйозних вкладень. Подивимось.

— Я тебе заговорив схаменувся він?

— Ти знаєш, навпаки. Ти мені так нагадав мого чоловіка, мого Сергійка, голос звичайно зрадницьки затремтів. Він теж на просте, дурне бабське запитання, вона вже була готова розсміятися, міг прочитати цілу лекцію. І коли я, забувши, про що питала, починала сміятись, він говорив. Ну ти зрозуміла. Твоє питання однозначної відповіді не має.

Тепер вона вже сміялася разом з Людвігом. Їй з ним було якось легко і просто. Для неї це рідкісний майже небувалий факт. Щоб перерахувати людей, з якими їй було легко і просто, вистачило б пальців однієї руки. Точно кажуть, що кров, не вода.

— До речі, мама звичайно знала про твоє існування, знала, що вдома у тата була велика любов. Вона була дуже простою жінкою, шалено любила тата і сильно боялася, що він все-таки поїде до твоєї мами. На Україну. Дуже боялася. Напевно, тому вона так сильно рвалася до Німеччини. Щоб відірвати його зовсім. Відрубати кінці. Знайшла фрау Ельке, яка просто за вуха нас витягнула з Союзу. Ми з Олафом були зовсім дітьми. До речі, дідусь і бабуся залишилися в Казахстані, сказали, що їм пізно щось змінювати в житті. Їх обох вже на жаль немає. Уявляєш, вони, які все життя прожили в СРСР, практично не вміли розмовляти російською. Їх у Казахстан вивезли під час війни з Волги. Кажуть, цілими селищами вивозили. Мама теж більше говорила німецькою з ними і з нами, а тато лаявся. Їм казав, тут жити. У них батько росіянин! А вона йому у відповідь, який ти росіянин? Ти ж хохол, Сашко. І сміялася. Хохли теж росіяни, відповідав тато і тоді вони сміялися удвох.