Розділ 6

Розділ 6

Вона чесно, як, напевно, добра половина всіх жінок з вищою освітою, пішла торгувати на ринок. Поруч з мамою. Але не пішло це у них. Ні та, ні інша не вміли «впарювати» товар і 5% від виручки насилу вистачало на дорогу до ринку. Ну хоч лягай і помирай. І вона б, напевно, лягла б, відвернулася від цього мерзенного і жорстокого світу до стінки і більше не піднялася б. На снодійне у неї вистачило б. Але у неї на руках були дві людини. Дочка і мама, і залишити їх одних вона просто не могла.

Одного разу на ринку до неї підійшов знайомий хлопець, Володимир, який працював з нею на ВЦ. Друзями вони не були, хоча сиділи в сусідніх кімнатах і часто сиділи в дні свят за одним столом. Наталія, це Ви, — запитав він здивовано? Так, це я, — відповіла вона осиплим від холоду і курива, а хто б не закурив в її положенні, голосом. І він почав говорити, сказав, що організував свою фірму, яка торгує комп'ютерами. Зірок з неба не хапають, але не бідують. Слово за слово, і вони домовилися. Вона піде до нього працювати водієм на своєму авто.

— У Вас Волга, по-моєму?

— Ні, Волги немає, але є свіжий жигуль сімка.

Він пообіцяв не величезну, але й цілком пристойну зарплату. Вони б змогли жити. Жити, а не виживати. Хоча скоріше все-таки виживати, а не жити, але виживати цілком стерпно. Але головне — він їй пообіцяв зарплату, прив'язану до долара. Тобто таку, що не з'їдається тією шаленою інфляцією, яка з'їдала зарплату раніше, ніж її доносили до магазину.

І ось в понеділок, допрацювавши до кінця тижня на ринку і отримавши які-ніякі гроші, вона на чисто вимитому жигуленку з веселою туфелькою на задньому склі в 8-30 була біля входу в колишню заводську общагу, що здавалась тепер під офіси. Зайшла до Володимира. Їх там працювало троє за двома столами, і вся кімната була завалена до стелі коробками з комп'ютерним начинням. Він її познайомив з іншими і видав гроші на 20 літрів бензину. В той день вона возила Андрія, і вони розвозили по місту принтери, монітори, системні блоки. Всі ці назви вона дізналася пізніше, поки для неї це були просто картонні коробки. Він щось налаштовував, а вона сиділа в машині і натирала до блиску то скло, то панель, то кермо.

Вона попрацювала у Володимира пів року, які дали трохи відтаяти її серцю. Ніхто з хлопців до неї не чіплявся, навпаки, ті, хто молодше, називали її Наталія Олександрівна. Їм було років по 20, і вони кинули навчання в Універі, щоб зануритись у ринкове море. Вся трійця була дуже ввічлива і інтелігентна. Вона навіть палити кинула. Якось незручно при них було. Досить часто її посилали щось звідкись забрати або кудись відвести. І вона чула, як по телефону вони домовлялися. Так, приїде та сама машина, з туфелькою на склі. За нею поступово негласно утвердилося прізвисько Туфелька. Туфелька на склі.

Працювали вони за накатаною схемою. За чималі хабарі брали кредит у банку. Закуповували дрібним оптом обладнання, а потім у роздріб продавали, встановлюючи програмне забезпечення, і віддавали кредит. На все вистачало. Але ринкове море на те і ринкове море, що в ньому не тільки плавати приємно і прибутково, в ньому і потонути можна, і іноді тонуть. Хлопці перевели велику суму оптовому постачальнику, з яким працювали не раз, а у того заарештували велику партію комп'ютерів на митниці. Оптовик утік, банк нараховував відсотки. Все було не погано, а дуже погано. І хлопці подалися в біга. Вона їх трьох відвезла на вокзал. Попри її «не треба» Володимир розрахувався з нею до копійки, поставив печатку в трудовій, сказав: напишеш сама, що хочеш, — і поїхали. На неї, як на єдиного співробітника, спробували наїжджати банківські, але швидко зрозуміли, що вона не при справах від слова зовсім і відстали. Вони все-таки тоді були ще валянками і не здогадалися подивитися квартиру, де вона живе. Інакше б ні за що не відстали.