Розділ 17

Ярослав лежить нерухомо, виглядає ніби спить, обличчя спокійне. Переводжу погляд далі: забинтована голова та рука в гіпсі. Від цієї картини у мене сльози на очах. Тихенько сідаю біля нього і беру його за руку.

- Я знаю, що ти мене чуєш. - розумію, що повинна підтримати його, тому починаю розмову. - Вибач мені, будь ласка...за все.. Я повинна була вислухати тебе. Видужуй скоріше, мені так без тебе самотньо. Я тебе...кохаю.. - промовляючи останні слова, закриваю очі. Чому так важко признаватися в коханні?

Відчуваю ледь помітний дотик руки. Розплющую очі - на мене дивиться він і ледве посміхається.

- І я тебе кохаю. - одними губами промовляє Ярослав. Але я чую і відчуваю себе найщасливішою.

- Зачекай, тобі, мабуть, не можна розмовляти. Зараз я покличу лікаря.

- Не залишай мене. - просить він.

- Я буду поряд. - усміхаюся і виходжу за лікарем.

Пройшов тиждень. Кожного дня я навідувала Ярослава і він мені все нарешті розповів. Якби я раніше довірилася своєму серцю, можливо цієї аварії й не було, але іноді на межі втрати, ми розуміємо, як цінуємо людину.

З батьками Ярослава я швидко знайшла спільну мову, це прекрасні люди, які дуже люблять свого сина. Я не розумію, як вони погодилися на фіктивний шлюб. 

Вчора вони поїхали, залишивши свого сина на мене: “Тепер він у надійних руках, нам нема за що переживати”, сказали мені на прощання.

Сьогодні у мене шалений день: прибираю, готую. Після обіду виписують Ярослава, заберу його поки до себе, а там видно буде.

Приїжджаю в лікарню, Ярослав вже зібраний, чекає на мене.

- Іро, нам треба поговорити. - серйозно на мене дивиться. О Боже, що знову трапилося??

- Чого я ще не знаю? - морально готую себе до найгіршого.

- Ти ж розумієш, я не можу просто так у тебе жити і сидіти на твоїй прекрасній шиї? - посміхається своїми прекрасними очима. Здається, я розумію до чого він клонить.

- Але тобі треба поправитися, ти ж не будеш жити в готелі. - роблю невинний погляд. - І ти зовсім не сидітимеш в мене на шиї, працюватимеш дистанційно.

- Звичайно.. - притягує мене до себе. - Ти будеш моєю дружиною?

Ааа?? Що?? Я не очікувала так швидко пропозиції. Дивлюся на нього округленими очима.

- Я розумію, ти заслуговуєш кращої пропозиції, з обручкою і не в лікарні..

- Я згодна, ти навіть не уявляєш собі, яка я щаслива. - обіймаю його. Ярослав ще сильніше притискає мене здоровою рукою і цілує в губи. 

Ледве, відриваюсь від нього:

- Може, ми все-таки поїдемо додому? - намагаюсь перевести подих.

- Так, у нас ще багато часу попереду...