Розділ 16

- Ірино, добрий ранок! - чую в слухавці голос свого директора. Чого це він дзвонить так рано? Авжеж робочий день вже розпочався, це я сплю.

- Андрій Миколайович, я все поясню і передам справи, якщо потрібно.

- Зараз не про це. - голос серйозний.

- Щось трапилося?

- Ти з Ярославом Володимировичем не бачилася чи може розмовляла? По його вчорашнім словам, я зрозумів, що він збирається до тебе.

- Ні, ми зовсім не розмовляли. Може він повернувся додому? - вже раз таке було, думаю собі.

- У нього сьогодні важлива зустріч і він не та людина, який без попередження зникає з роботи. Щось сталося. Слухавки не бере, а в готелі сказали, що його з вчорашнього ранку не бачили..

Може напився і загуляв, а що чоловікам це властиво. А сама кажу:

- Може все-таки зачекати трохи і сам з'явиться? 

- Може й так. Але я, мабуть, зателефоную його батькові, в мене десь є його номер, так на всякий випадок.

І відключається. Звичайно, мені вже не до сну. У голову лізуть різні думки. Дзвоню Маринці, щоб трохи заспокоїтися. Але Маринка, як завжди, ще більше накрутила..

Сиджу і думаю, що робити. Може ще раз набрати Андрія Миколайовича. Поки я кручу телефон в руках, він сам починає дзвонити. На дисплеї ім’я директора.

- Так, Андрій Миколайович, щось вдалося дізнатися?

- Іринко, ти тільки не хвилюйся, Ярослав в лікарні. - говорить стурбовано.

Я на мить заплющую очі, не сприймаючи його слова.

- Що з ним? Він … живий? - очі наповнюються слізьми.

- Звичайно, живий! Що ти таке говориш? - заспокоює мене. - Він потрапив у аварію, сів п'яним за кермо. Поки не прийшов до тями, але батько сказав, що відбувся легким переляком. Всі органи цілі, тільки струс мозку і перелом руки.

- У якій він лікарні? До нього можна? - запитую, а потім розумію, що мене навряд чи пропустять, я йому ніхто.

- Там зараз його батьки, поки він не прийшов до тями, до нього сторонніх не пускають. Вибач…

- Так, я розумію.

- Я завтра збираюся до нього, сподіваюся йому буде краще, поїдеш зі мною.

- Звичайно…

- Все, тримайся там.

Мій директор усе розуміє, але від цього не легше, як дожити до завтра? Це через мене він потрапив в цю аварію, чому я його тоді не вислухала, чому знову втекла. Ні, так не можна. Я повинна хоча б вибачитися перед його батьками. Вирішую їхати сама в лікарню.

У лікарні бачу заплакану жінку, розумію, що це його мама. Заспокоює її батько Ярослава - красивий сильний чоловік, ось на кого схожий їхній син.

Я невпевнено підходжу до них. Але тільки вони мене помічають, відразу посміхаються. Я щось незрозуміла, вони мене, що знають?

- Це ти та сама Іра? - запитує мама, дивлячись привітно.

- Мабуть, я… - що Ярослав їм про мене розповів? А сама радію у душі. - Вибачте мені, це я у всьому винна…

- Не кажи дурниць! - обізвався його батько. - Це був його вибір сісти п’яним за кермо, він це зробив свідомо. Хоча раніше собі такого не дозволяв.

- Слава Богу, все обійшлося! - підтримує мама. - Може ти хочеш зайти до нього?

- А мені хіба дозволять? - так хочеться його побачити.

- Йди тільки ненадовго, скоро лікар має прийти.

- Дякую. - вдячно посміхаюся.

І уже біжу до палати..