Розділ 1

Я вирулюю на проспект і влаштовуюсь у потік машин. Знову спізнююсь на роботу. Взагалі мені це не властиве, але останній час, багато справ, тому часто допізна затримуюсь, так що маю повне право трохи запізнитись.

З такими заторами — це трохи, перетвориться у серйозне запізнення. Але свою маленьку Мазду не проміняю на громадський транспорт, я так до неї звикла.

Ще зі студентських років завжди хотіла мати машину і бути незалежною, хоча б в цьому плані.

Здала на права і думала над цим питанням. Батьки такого подарунку мені зробити не могли, тато їздив на старенькому опелі, тому вирішила взяти кредит. На той час уже працювала рік, непогано заробляла і могла потроху виплачувати кредит. Батьки відмовляли від такого ризику, але я загорілася і мене було не зупинити.

Зате, який це кайф, коли сідаєш у своє авто і насолоджуєшся їздою. Так, на дорозі вистачає мудаків, але стараюся не реагувати на них і не порушувати правила безпеки.

Доїжджаю до офісу. Так, не зрозуміла. Чому це моє місце зайняв якийсь величезний танк і взагалі, чия це машина? В нас таких немає. Фірма хоч і розвивається, але машини у керівництва простіші. Наші паркувальні місця розраховані на всіх співробітників і кожен знає своє місце. А так, як я спізнилася, все зайнято.

Приходиться паркуватися у сусідньому дворі і йти на величезних підборах до офісу. Роздратована цим фактом, намірююсь вияснити, кому ж належить така тачка.

Проходячи повз дзеркало, поправляю свої кучері, бо поки дійшла, вітер потріпав всю мою укладку. І тепер помічниця керівника виглядає, як олень, все стирчить у різні сторони.

Добре, хоч з одягом все нормально, благо, з костюмами допомагає Маринка. Однокласниця і подруга, вона, як особистий стиліст. Працює в торговому центрі, тому підбере найкраще і порадить, де дешевше.

Підходжу до ресепшена, наш адміністратор Аллочка, мило посміхається:

- Добрий ранок, Ірина!

Запихавшись і розчервонівшись, відповідаю:

- Ой, Аллочка, не знаю, чи він добрий! Пробіжка на підборах з самого ранку. Ти не знаєш, хто це так нахабно зайняв моє паркове місце? Понакупляють собі танків і паркуються, де завгодно.

- Так, це до нас приїхав директор корпорації!

Щоб ви розуміли, ми працюємо лише у філіалі величезної корпорації. Філіали знаходяться у різних містах, а головний офіс у столиці. І це виходить сам директор приїхав до нас.

Нічого собі, — думаю. А сама видаю:

- І що, як директор, то може займати місце, яке захоче? Мабуть, і показує із себе короля тут, — бачу Аллочка, змінилася в обличчі і якось незрозуміло усміхається. Але мене вже не зупинити, завелася, — А сам скоріш за все лисий і товстий старікашка, який пускає слині. - Тут Алла починає хіхікати та червоніти. - Та що не так?

- Добрий ранок! - чую чоловічий баритон за своєю спиною. І щось мені робиться ніяково. Невже він все чув?! Оце я влипла.

Різко повертаюся на підборах і підіймаю погляд на високого статного чоловіка, ще молодого і красивого. - Мені до "товстого старікашки", як ви виразились, ще далеко. Відійдемо?

Ми проходимо трохи далі від сторонніх очей, бо охочих послухати наш діалог вже зібралося чимало.

- Ярослав Володимирович, ваш директор! - І так зухвало мені посміхається. Хах! Не на ту натрапив. Не буду я перед ним вибачатися.

- Ірина Олександрівна, головний менеджер виробництва і помічник керівника, — задираю свою кудряву голову і дивлюся прямо в очі.

І тут починаються стрілялки, хто кого передивиться. Він здається першим:

- Якби ви вчасно приїжджали на роботу, таких питань не виникало б. - говорить вже суворіше. Але мене хіба налякаєш?!

- Якби ви попереджали про свій приїзд таких проблем би не було! - я не здаюся просто так.

- Гаразд, ми поговоримо пізніше, а зараз мене чекає ваш керівник.

Залишаюся сама. Ну і хам. Ніякої поваги до жінок.

Те, що Ярослав виявився нашим головним директором мене зовсім не заспокоїло. Таку вже маю вдачу, як влипну у щось треба йти до кінця, а не давати задню. Поводить він себе зверхньо, значить треба провчити гада. І в голові вже малюю план помсти. Залишилося вговорити охоронця.