Післямова

У прозорому ранковому повітрі крізь запашне молоде листя простяглися перші нитки променів світанкового сонця. Високо в небі, розсікаючи могутніми крилами пухнасті, пофарбовані ніжно-рожевими і золотими фарбами хмари, у блакитно-бузковому серпанку летів невидимий людському окудракон. Ранкове сонце щедро сипало на його золоту луску свої гарячі промені, і на хмари, що неспішно пропливали повз, лилися блискучі яскраві відблиски.

Десь там, далеко внизу, в чітких межах доступного їм світу, діловито метушилися люди. Вони несли на собі тягар кожної години, що спливала, кожного дня, що впевнено і невблаганно перетворювався на рік, на сто років... І так далі, до кінця віків.

Дракон летів поза часом. Невидимі піщинки миттєвостей, переливаючись оманливим світлом, відскакували від його твердої луски, як сонячні відблиски від водяної поверхні.

Колись він був самотній — Золотий Хранитель — один на один з Вічністю. Але тепер, якби хтось з людей наважився підняти голову від своїх повсякденних справ до вранішнього неба і зміг розгледіти його нечутний політ, він, напевно, зміг би побачити тонку жіночу фігурку в блакитній сукні, яка задрімала на спині у крилатого гіганта. Побачив би, як ніжно і дбайливо стискає вона уві сні своїми тендітними руками його потужне тіло, і, можливо, почув би, як дракон тихо бурмоче ніжні слова. Для неї — лише для неї однієї. Швидше за все, тоді б у світі народилася прекрасна легенда, а люди припинили б убивати драконів.

Але тієї миті жоден людський погляд не звернувся догори. Саме тому ніхто і ніколи не дізнається, де ж мешкають дракони...