Мортиція

Чесно кажучи, це був не мій день. Я проспала, і заплітати розпатлані коси мені довелося вже дорогою до тренувального поля. Я знала, що капітан знайде спосіб покарати мене за запізнення.

— Мортиціє! — Холодний голос боляче різонув слух. — Своїм запізненням ти ганьбиш нашу сім'ю!

«Краще б ти померла, а не твій брат!» — подумки закінчила я за нього і опустила голову, ховаючи розпач, що промайнув в очах. Дарій був дуже схожий на батька й так само зневажливо ставився до мене, не пропускаючи жодного приводу, аби боляче зачепити. Але я всім серцем бажала, щоб він минулої зими залишився вдома й не загинув під час наступу на драконяче Східне Царство. Тоді, можливо, на мене, як і раніше, не звертали би жодної уваги й не намагалися зліпити щось, чим я не є...

— Пробачте, батьку, — покірно прошепотіла я і, піднявши меча, встала в бойову позицію. Моє світле волосся, заплетене в тугу довгу косу, немов намисто, золотою змією блиснуло в отворі обладунків — я звично кілька разів обмотала його навколо шиї, щоб не заважало рухатися. Металевий нагрудник знайомим тягарем тиснув на серце, що торохкотіло у дивному передчутті.

Сьогодні батько був просто нещадний. Наш поєдинок із кожною хвилиною все менше і менше нагадував просте тренування. Капітан наступав, відтісняючи мене до огорожі. Його обличчя нічого не виражало, проте кожен удар меча був подібний до удару молота по ковадлу. Не знаю, скільки тривав поєдинок, коли я зрозуміла, що мені не вистояти. Руки налилися свинцевою важкістю, а витримка, якою я завше пишалася, дуже швидко стала залишати мене. Страх в одну мить перехопив горло, долоні зрадливо спітніли… Удар з плеча. «За що боги прокляли мене дочкою?!» Удар з розвороту. «Ти що, не могла зробити мені послугу і не народжуватися?!» Різкий випад. «Чому Дарій мертвий, а ти жива?!»

Я не встигла вчасно відбити його меч, але в останню хвилину все ж змогла ухилитися, і гостре лезо не зачепило мене, розсікши повітря в якихось пальцях від мого горла. Цей відчайдушний рух коштував мені останніх дещиць сил і рівноваги. Я оступилася і впала у пил біля ніг капітана.

— Якщо ти не здатна захистити себе у поєдинку зі своїм батьком, то як зможеш убивати проклятих летючих ящерів, які вдесятеро більші, сильніші й хитріші за людей? — зневажливо запитав він, заносячи над моєю головою важкий меч. — Для чого ти тоді потрібна?

Із відчаєм вдивляючись в обличчя чужої людини, яку всі називали моїм батьком, я спробувала піднятися, але тіло не бажало мене слухатися, пульсуючи тупим болем. Встигла промайнути відчайдушна думка: «Невже ці хвилини стануть для мене останніми?». Не в змозі підняти меч, я заплющила очі, готуючись до удару. «Пробачте, батьку, я ніколи не стану Дарієм.». Десь на межі людського сприйняття я розрізнила тонкий свист гострого леза в повітрі. Потім — нескінченно довга мить, на кінці якої пролунав гучний дзвін.

Я відкрила очі й усвідомила, що досі жива.

— Що за... — Батько хитромудро вилаявся.

Ставши на коліна, я розширеними від подиву очима дивилася на руків’я славетного батьківського меча, з якого стирчав куций уламок. Інші частини непереможної колись зброї були розкидані усім тренувальним полем...

Я перевела погляд на незнайомця, що стояв наді мною з довгим злегка вигнутим мечем. Такі роблять на Сході. Цей високий темноволосий чоловік з пронизливими зеленими очима і тонкими різкими рисами обличчя, здавалося, заповнював собою весь простір. Його яскравий, розшитий химерними візерунками одяг видавав у ньому чужинця.

— Вибачте, що завадив, — ввічливо звернувся він до капітана, водночас подаючи мені руку і допомагаючи встати. — Я не знав, що бій тренувальний. Побачив беззахисну дівчину і подумав, що вона в біді.

Обличчя батька перекосила гримаса, він був зараз явно не в собі. А як же інакше: якийсь незнайомець мало того, що втрутився в його справи, так ще й знищив улюблену, загартовану не в одному десятку битв зброю. І все заради чого — порятунку життя нікчемної, ні на що не придатної нахлібниці, не гідної навіть цілувати землю, якою ще не так давно ступали ноги його улюбленого сина Дарія, істинного спадкоємця сім'ї драконоборця!

— Клятий виродку! — ледь чутно прогарчав він, витягаючи з-за паса довгий кинджал.

Усе моє єство, кожна клітинка змученого організму відчайдушно тремтіла, і не було сил навіть на те, щоб вивільнити руку з теплої і твердої руки незнайомого чоловіка. Свідомість з усіх сил чіплялась за дивом збережене життя, але я все одно відчувала себе винуватою в тому, що уникла удару батьківського меча.

— Батьку, вибачте! — благально прошепотіла я, стаючи між капітаном і незнайомцем.

— Геть з дороги, погань! — закричав батько, з силою відштовхуючи мене вбік.

Ледве втримавшись на ногах, я з жахом спостерігала за тим, як розлючений капітан просувається вперед.

— Ваша високосте! — раптом пролунав голос з боку дороги. Почувся гучний тупіт кінських копит, і до огорожі верхи на гнідому жеребці під'їхав радник Великого князя.

— Що тут відбувається, капітане? — здивовано звернувся він до батька. — Невже ви наважилися напасти на принца Юе?

— Все в порядку, герцогу, — миролюбно усміхнувшись, сказав незнайомець. Він уклав меч у піхви. — Я припустився певної нетактовності, перервавши поєдинок. Ми вже все з'ясували.

— Що ж, це добре, інакше Великий князь був би дуже незадоволений тим, що його високого гостя незаслужено ображають. Та ще й хто — глава елітного загону, гордості його армії. — Герцог кинув виразний погляд на батька, який досі палав від гніву, і, добродушно підморгнувши мені, поцікавився: