***

Чорнявий хлопець розгнівано виходить на вулицю з душного приміщення університету. За кілька хвилин з головного входу вибігає інший юнак, наздоганяючи першого. У нього кротке волосся, пофарбоване у ніжно-рожевий, схоже йому подобалось виділятися.

- Юнхо зачекай, будь ласка, - він хапає кінчиками пальців блакитну сорочку Чона, спиняючи його.

- Скільки казати, залиш мене у спокої! - в очах брюнета горить такий гнів, що Мінґі відсахується, відпускаючи клаптик тканини, який міцно затиснув у долоні.

Йому хочеться втекти від цього пронизливо погляду, сховатись у глибині своєї зляканої душі та більше ніколи не показуватися світу. Але юнак лиш видихає, і дивиться в обличчя розгніваному другу(?)

- Пробач, це моя провина, я знаю, що не повинен був зізнаватися тобі але більше не міг витримувати цих почуттів! - зривається і собі на крик парубок, - Забери це тістечко, це ж твоє улюблене...

- Тебе зараз цікавить лише воно?! - різко перебиває його Юнхо, вириваючи з рук парубка милий пакет, - Припини мені набридати! Ти неначе собака, що постійно тягається за мною! Забирайся геть, Мінґі! Я не можу вже терпіти твоєї присутності поруч. Здається ти повсюди, і це зізнання...

- Я піду, - в голосі хлопця стільки прихованого болю, що він країть душу, - Ще раз вибач, і сподіваюсь, що ми ще колись зустрінемось, не за таких обставин... - і Мінґі справді йде ковтаючи гіркі сльози, та не бачить, як Юнхо вагається, але все ж не наздоганяє його.

Три роки по тому

Мінґі так втомився. У суботу завжди великий наплив клієнтів, але сьогодні, просто, якийсь скажений день. Здавалося, черга тягнулася так далеко що їй кінця-краю видно не було.
Сон відкрив власну маленьку кав'ярню, і тим самим здійснив свою маленьку мрію. Гарна реклама та хороше розташування зіграли парубку на руку. Але ніхто не попереджав, що працювати потрібно за трьох, бо найняти, поки що, Мінґі міг лише одну людину, і то напівставки. Саме тому юнак миє підлогу у власному закладі, просто зараз.

Дзвіночок на дверях сповіщає про пізнього клієнта, і Сон втомлено обертається, щоб сказати про те, що вони вже закриваються. Та всі слова застрягають в його горлі, коли Ґі бачить перед собою Юнхо. Того самого парубка за яким він бігав півроку, та який не прийняв його почуттів. Чому він тут? Працює неподалік? Чи знав, що ця кав'ярня його? Якщо так, то навіщо прийшов? Стільки питань, неначе бджоли рояться в його голові. І Мінґі замість того, щоб хоч щось сказати, здивовано завмирає з шваброю в руках.

- Вибачте, можна зробити замовлення? - Хо розбиває незручну тишу між ними.

- Ох, так пробачте, я просто задумався, - Сон відкладає швабру та йде за касу, - Чого бажаєте?

- Айс-американо, будь ласка, та моє улюблене тістечко, - брюнет всміхається кутиками губ, а Мінґі знову підвисає задивляючись на нього.

- Що..? - голос відмовляється слухатися, тому хрипить так, неначе юнак ніколи не пив води.

- Ти молодець, що здійснив свою мрію і кав'ярня справді виглядає чудово... - починає м'яко Юнхо, але Мінґі його перебиває напівслові.

- Чого ти хочеш? - він складає руки на грудях вдивляючись у трохи тривожні очі навпроти.

- Я... Хочу вибачитись за все. Ти так далеко пішов, що я не відразу зміг тебе знайти, - Хо нерово розбурхує власне волосся, - Пробач, за всі мої слова, що тоді сказав, я не мав права бути таким грубим з тобою. І так, ти не набридав мені, це я був дурнем, який не бачив далі свого носа. Сподіваюсь, ти зможеш пробачити, і не триматимешся за ці жахливі спогади, - Чон кланяється так низько, наскільки це взагалі можливо. Схоже, йому і справді соромно.

- Ти сам сказав, щоб я забирався, тому я тут, за кількасот кілометрів від свого рідного міста, щоб ненароком не зустріти тебе але... - він глибоко вдихає та вичавлює з себе усмішку, - Дякую, що прийшов та вибачився, це справді важливо для мене. І каву з тістечком я зараз зроблю.

- Краще... Давай разом сходимо на каву, - швидко тараторить Юнхо, а Мінґі здивовано дивиться на нього.

- Ти пропонуєш це в знак вибачення чи щось таке?

- Можна і так сказати, а ще ми могли б стати друзями в подальшому...

- Ми вже пробували, і нічого не вийшло, - сумно всміхається, - Тож не варто.

- А якщо ми будемо не друзями? Якщо я хочу чогось більшого, - червоніючи видає Хо дивуючи парубка ще більше.

- А мене запитати ти не хочеш? - Мінґі обурений від такої різкої заяви, - Не думаєш, що це занадто?

- Так, пробач, я не маю на це права після того як вчинив, - незручно сміється хлопець, - Мені краще піти. Радий був побачитись з тобою, і ще раз вибач.

- А тістечко? - Мінґі наздоганяє парубка вже на вулиці.

- Ох, залиш собі, - відмахується Юнхо, він збирається піти, але Сон, як тоді, зупиняє його хапаючи за рукав пальто.

- Ні, забирай це ж твоє улюблене, - парубок втискає у руки колишньому другу пакет, - І на рахунок кави... Там є моя візитка тож напиши мені коли матимеш час і домовимось про місце зустрічі, - після цих слів він тікає.

- Я обов'язково напишу, дякую Мінґі~я! - радісно кричить йому в спину Юнхо стискаючи в руках клаптик паперу з кількома цифрами. Цього разу він точно не проґавить свій шанс на щастя.

Кінець ~♡