Епілог

Дощ збирався весь день, збирався, збирався, збирався, задовбав всіх, але так і не зібрався. А ввечері взагалі виглянуло сонце, підфарбувало сірі хмари рожевим, а в одному місці і зовсім золотавим. Але настрій воно не покращило.

Настрій Олені зіпсували з самого ранку. І зовсім не дощ, насправді. Це на роботі постаралися. Спочатку замовник, котрий сам не знав чого хотів. Потім колега, котра забула про попереднє замовлення і всім довелося бігати, шукати де вона записала точну кількість (курка тупа!), а потім ще вмовляти замовника трішечки почекати, ссилаючись на форс-мажор. А та… так, тупа курка, ще й запізнилася. І прийшла задоволена, зараза. А прибиральниця бачила як ця краля вилазила з шикарної машини.

Ну все прямо одне в одне. Єдина розрада за весь день, зателефонувала подруга, котра спочатку примудрилася вискочити заміж несподівано для самої себе і усвистіти в такі далі, що на путівку туди Олені довелося б працювати з півроку і це ще економ-варіант. Навіть заздрити не хотілося, коли все так занадто, якось не заздриться. Потім вона присилала фоточки з миленькою кав’ярнею, співвласницею котрої була. Чи не зовсім миленької. Якщо чесно, оформлення там було таке, що очам боляче ставало. Але можливо в реальності воно не настільки яскраве.

А потім виявилося, що в неї син народився і почалися якісь загадкові сімейні проблеми. Дуже загадкові. Що там за проблеми і чому чоловіка тепер бачить тільки зрідка, Олена так і не зрозуміла. Але скоро все мало виправитись.

Ну, розмовляти і переписуватись з такою загадковою подругою було цікаво. Навіть заздрість зрідка піднімала голову. Бо ось в її житті щось відбувається, нехай навіть щось не занадто приємне. А у самої Олени не відбувалося нічого. Навіть кота завести не виходило, навіть після переїзду — хазяйка знову була дуже проти тварин.

Так ось, сьогодні подзвонила подруга, та сама, з загадковими проблемами, і сказала, що є можливість зустрітися. Саме сьогодні, потім буде складніше і може не вийти. Ще щось про якісь дивні запрошення для родичів говорила, котрі не можна давати подругам, але Олена те повз вуха пропустила, бо якраз тупа курка прийшла, сяючи такою посмішкою, що цеглину захотілося пошукати.

Подзвонила подруга. Де саме зустрінуться Олена записала, те, що часу не багато запам’ятала, а тому, що не треба дивуватися, що б не відбувалося, здивувалася. Говорити напряму про дива подруга не захотіла і ця загадковість тільки підігріла цікавість.

І ось стоїть така Олена в парку, втупившись в глуху стіну, здається це була стіна складського приміщення, можливо навіть давно закинутого. Стоїть, втупляється в стіну, відчуває себе дурепою. Небо таке гарне, рожеве місцями. Вечоріє потрошки. Скоро стояти тут взагалі буде страшно. Тут і так не дуже. І якби не гуляли люди з собаками, а карман не відтягував електрошокер, плюнула б Олена на цю зустріч і пішла додому. Бо боятися не любила, фобія в неї була на страх, навіть жахи ніколи не дивилася.

Стоїть, чекає невідомо чого. І навіщо саме ця стіна знадобилася? Може цю дурепу інтерпол розшукує? Цікаво за що?

Може її чоловік наркобарон?

Фантазія тут же почала малювати неймовірні пригоди зі стріляниною і нещасним бароном, котрого все-таки зловили і посадили. Ось і загадка сімейних проблем, і нечастих зустрічей розрішилася.

Олена чесно намагалася від цих фантазій відмахуватись і все одно не розуміла, навіщо дружині наркобарона цей парк і ця стіна. І мабуть занадто захопилася, бо звідки з’явився чоловік, котрий зупинився занадто близько, вона не зрозуміла.

— Доброго вечора, — сказав він з ледь вловимим акцентом.

Олена мимоволі в нього втупилася, як в ту стіну. Бо акцент чудово вписувався у фантазії про наркобарона, котрий з тюрми втік і тепер намагається возз’єднатися з сім’єю. Який нетиповий наркобарон, це ж треба.

Чоловік посміхнувся. Наркобароном він був нетиповим, далі нікуди. Більше схожий на кінозірку, чи на принца з казки. Гарний, аж страшно. Досі Олена була впевнена, що настільки гарні чоловіки можуть з’являтися на світ тільки після обробки в фотошопі менш привабливих.

— Добрий, — несміливо сказала вона.

— Дощу не буде, — він подивився на небо і посміхнувся. — Ви Олена, так?

— И? — тільки й змогла відповісти вона.

— Микаль, — сказав він.

— Дурдом, — несподівано для самої себе озвучила першу-ліпшу думку дівчина.

— А ви схожі, — ще ширше посміхнувся чоловік.

Олена навіщось нащупала в кармані електрошокер. Але чоловік навіть не намагався наблизитись. А потім взагалі повернувся до стіни і посмішка в нього стала такою, наче йому зараз премію за найкращу чоловічу роль вручати будуть.

Олена теж подивилася, кліпнула і в наступну мить замість старої стіни побачила вхід в якийсь заклад. Все як має бути. Вивіска, дзвіночки над дверима, аромат випічки. А потім двері відчинилися, з-за них виглянула молода жінка, верескнула і галопом кинулася в обійми красеня.

— Дурдом, — видихнула Олена.

І вирішила, що не буде в цьому дурдомі розбиратися. Не буде і все. І взагалі, вона ще не вечеряла, а тут так смачно пахне. Знущання якесь.

А потім вона сиділа за столом, намагалася не витріщатися ні на занадто яскраву стіну навпроти, ні на дівчину з підозріло схожими на ельфійські вухами за стійкою, ні на красеня, який погойдував на коліні дитинча, котре зі всіх сил боролося зі сном, і посміхався при цьому так, наче дійсно з тюрми втік. А навпроти сиділа пропавша подруга. Котра, як виявилося, змінилася. Фото ці зміни не вловлювало і не передавало. А ось коли дивишся вживу, вона відчувається такою красунею, з тих, котрі світяться і вже неважливо якої форми в них ніс, чи підборіддя. Тим більш у Оксани і до цих змін з зовнішністю було все гаразд.

— Магія, значить? — вкотре перепитала Олена, сама не знаючи чому. Складно в щось не повірити, коли перед носом з’являється кав’ярня, котрої ще мить тому не було. — І він дракон. І сина вперше бачить, бо раніше не можна було через магію драконів.