10

Вранці теж співали пташки. Весело так, життєрадісно. Оксана аж заслухалась і не відразу здогадалася де знаходиться. Але реальність увірвалась в життя голосом Микаля, котрий пояснював, що вона ще спить і ось це рожеве щось може почекати. Пояснював він натхненно і голосно. А іще не вперше, бо в голосі чулася явна втома від тих пояснень. Кому пояснював, було незрозуміло. Йому ніхто не відповідав.

Оксані стало цікаво, вона тихо встала, деякий час повитріщалася на крихітну троянду в горщику, котра звідкись взялась на прикроватній тумбочці. Троянда була рожева, того відтінку, котрий нагадує про зефір, а горщик — розписним, з крихітними яскравими пташечками схожими на колібрі.

— Може само виросло? — спитала дівчина, згадавши, що закривала двері на клямку, а троянди не було, помотала головою і пішла до вікна.

Виявилося, Микаль стояв посеред доріжки від воріт до ганку. Гарно так стояв, склавши руки на грудях і задерши підборіддя. Був навіть схожий на полководця, котрий споглядає своє військо з вершечка пагорба. А перед ним стояли ельфи. Один вчорашній знайомий, саме тому вона і зрозуміла, що це ельфи. Другий…

Другий непогано б виглядав на подіумі високої моди. Вписався б туди ідеально. Бо вдягнений був у щось загадкове, схоже одночасно на перевернутий ріжок з морозивом, перев’язаний стрічками віник і рожевий пакет від сміття. Як у когось вийшло зробити ось це сходим одночасно на всі ці речі, Оксана навіть уявляти не хотіла. Бо точно мізки зламає.

В руках володар дивного одягу тримав відро з квітами. Відро було невелике, дерев’яне, а квіти явно нарвали на найближчому полі, причому рвали все, що трапилось під руку і тепер воно весело стирчало на всі боки.

— Дизайнер, — зрозуміла Оксана і пішла одягатися, бо дуже хотілося подивитися на це диво зблизька.

Зблизька диво виявилося чимось середнім між хлопчиком-підлітком, дівчинкою-підлітком і чаплею. Ніс у цього був довгий. Волосся теж довге. Нігті на руках такі, наче їх іноді замість ножів використовували. А усмішка мила і сором’язлива. Які там вуха, роздивитися не вдалося. Але враховуючи ледь вловиму схожість з породистим конем — це точно був ельф. Чи ельфійка.

— Добрий ранок, — привіталася Оксана.

Ельфи дружно підскочили і вилупились на неї, як на привида.

Дракон повільно і важко обернувся. Посміхнувся, як ясне сонечко, трохи подумав і спитав:

— Як то в тебе вийшло?

— Що саме, — спитала дівчина, нахабно роздивляючись рожевий пакето-віник. Що воно таке вона не розуміла. Бо воно було одночасно схоже на сукню, комбінезон і ще чорти знають що. І в той же час ні на що не схоже.

— Підкрастись, — пояснив дракон, коли Оксана про його питання майже забула.

— І не намагалася, — відмахнулася від нього дівчина, котра, здається, видивилася рядок крихітних ґудзиків.

— Але ти підкралася, — не зміг заспокоїтися дракон.

— День, мабуть, такий, — сказала дівчина, котрій дуже хотілося поколупати пальцем ці ґудзики. — День розвідки і космічно-десантних військ. Наш девіз: «Підкрадайся і дивуй!»

Дракон кліпнув і подивився на ельфів. Ті відповіли йому здивованими поглядами.

— Нема в вас почуття гумору, — видихнула Оксана і втупилася в володаря, ну, чи володарку рожевого одягу. Бо не втупишся, ще не зрозуміє, що це в неї питають: — А що це на вас таке надіте? Дуже цікавий фасон.

І ось це чудо взяло і буквально розцвіло.

— Нарешті! — закричало на всю вулицю. — Нарешті хоч хтось розуміє!

І Оксана зрозуміла. Дійсно зрозуміла. Те, що якщо це дійсно дизайнер, то будуть проблеми. Бо кофейню ось це незрозумілої статі теж спробує перетворити на віник зі стрічками і одночасно пакет для сміття вартістю в декілька тисяч доларів. Тому й подивилася з надією на дракона. А він, зараза, посміхався. Як ясне сонечко. І його захотілося тріснути відром по голові. Ось тим, з польовими квітами.