Трясці

Дисклеймер:

Ця історія є авторським рімейком. Сюжетна основа запозичена, однак реалізація, подача, діалоги та стиль виконані у цілком новій, оригінальній інтерпретації автора цієї версії.

   Цю історію також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Пряме посилання тут не можу надати, оскільки воно буде не клікабельним, і Ви не зможете перейти на відео.

   Дякую за Вашу увагу!
   Приємного читання

Вечір. Грудень. Я сиджу на зупинці та чекаю на автобус, що ніяк не приїжджає. Замерз до смерті.

Ми знову посварилися з дружиною, вона мене відправила до міста. Та ще й майже під Новий рік. Сказала – поки до тями не прийду, то щоб не повертався.

До тями-то я вже давно прийшов. А от іти назад та говорити з жінкою – не хотілося зовсім.

Сиджу, дивлюся, як сніг поволі замітає дорогу і цю самотню зупинку, що чудом не розвалилася з радянських часів. Зимові сутінки поволі приходять до села Трясці, де віднедавна у нас з’явилася дача.

Навіть ліхтаря не поставили. На годиннику – вже шоста. Автобус повинен був мене забрати хвилин п’ятнадцять тому. Запізнюється через негоду, мабуть. Та й хто взагалі буде кудись їхати в таку сніговицю?

Нічого мені більше не залишається, як чекати ще.

Я вже і ходив навколо зупинки, прокладав собі маршрут від дороги – і назад до лавки. Навіть присідав трохи, щоб розігрітися. Інтернет листав у телефоні – але з мережею у Трясцях не завжди все гаразд.

Час тягнувся. Ні, до хати в селі я не повернуся. Марійка мусить вистигнути після перепалки. Та й діти розхвилювалися. Плачуть вони, коли мама з татом собачаться. На жаль, останнім часом таких сварок ставало більше.

Раптом – чую як гуде старий двигун.

Невже? Вдивляюся в білу імлу, піднімаюся з дерев’яної лавки; дві фари як два тьмяні ока, маршрутка повільно випливала із сутінок. Нарешті!

Я хутко підійшов до дороги, намагаючись прикрити груди від холоду. На мені – тонка осіння куртка і джинси. Не встиг одягнутися нормально, бо Марійка скандал затіяла. Соромно перед сусідами було б, якби слухали. Тому – я що перше побачив у домі, те на себе й натягнув.

Бус зупинився. Запахло смердючими вихлопами. Зовсім порожній, абсолютно без людей, він був готовий прийняти мене. Двері для пасажирів від’їхали в бік.

Я майже забіг всередину, настільки мені набридло чекати. Кинув дві купюри перед водієм і сів на найближче місце. Майже поряд чоловіка з залисинами, але трішки позаду.

Водій – зморщений як сушениця чоловік за п’ятдесят. На обличчі – втома і байдужість. На правій руці – характерна наколка, що вже встигла збліднути, залишити на шкірі лише блакитний слід.

Бус голосно заревів, мужчина за кермом перемкнув передачу. Я спробував у вікно подивитися – нічогісінько більше не бачив, лише сніг. Суцільна біла стіна як кокон, в якому я тепер проведу десь годину. І все.

Перед обличчям водія – багато іконок. Різні лики Господні вкривали собою весь простір зверху на лобовому склі. Ще дві ладанки звисали із дзеркала заднього виду, як і крупний православний хрест на товстій червоній нитці.

— Ну й погодка! Ні душі по дорозі, кошмарище просто! — почав бесіду водій, наче передаючи мені пас м’ячем.

Запрошуючи до гри.

Я все розтирав долоні та дихав на них. Через мороз мені заклало носа.

— Холодно… Це так…

— А ти куди їдеш, звідки сам?

— Ми з сім’єю недавно дачу купили в Трясцях. А зараз в місто мені треба.

— У такий мороз і на ніч? Що, жінка вигнала?

Він навіть не знав, як близько від правди. Втім… Я не був проти трохи побалакати. Їхати нам достатньо часу, якщо я мовчатиму – то знову думати почну. А це нічим хорошим не закінчиться.

— Ну можна й так сказати. Посварилися сильно. От я й додому їду. До квартири нашої.

— О, то гарно живеш! І хата своя, і квартира…

Я не відповів. Кашлянув тільки, зазирнув на екран мобільника, перевірив, чи не телефонував мені хто. Порожньо. Ну й чорт з вами. І не дзвоніть!

— А взагалі – самотній пасажир на вечір, то погана прикмета. Надіюсь, у нас з тобою не буде проблем.

— Точно не буде, — запевнив я. — Мені б додому доїхати, п’ятдесят випити, і спати. Більше нічого не хочу.

Водій посміхнувся.

— Ти вибач, що я відразу на «ти» і до душі тобі лізу. Робота в мене – самотня. Цілий день за баранкою. І поговорити ні з ким. А ти, я бачу, нормальний. Не робиш нічого дивного, розмовляти вмієш.

— А що дивного я б мав робити?

— Різні ж люди підсідають до мене. Особливо тут, біля Трясців. Я от воджу автобус уже років двадцять. То, знаєш, інколи різного надивляюсь на маршруті.

— Та все гаразд, я не проти поговорити.

Стара легенда радянського автопрому не їхала – а пливла крізь снігопад. За вікном – похмуре біле ніщо. Я не міг навіть зрозуміти, в який бік ми їдемо. І як цей водила тільки дорогу розрізняє в таких умовах? Веде впевнено, кермо покручує час від часу.

— Мене Микитою звати, — представився він, та не відвертаючи погляду від дороги, простягнув мені руку.

— Олексій.

Я потиснув широку долоню з мозолистими пальцями.

За час, що ми їхали, я непогано відігрівся. Позіхнув солодко – опинитися б зараз у ліжку своєму, а не ось це от все…

Декілька хвилин ми їхали в повній мовчанці. Далі – чоловік з наколкою знову почав бесіду:

— А ви з сім’єю давно в Трясцях мешкаєте?

— Та пів року вже. Хочемо повністю переїхати, щоб від міста відпочити.

— Це – правильно, — зазначив Микита. — Ми он з жінкою в Смерекані живемо. Це тут, близенько. Своя хата. Без зручностей, але приємніше, ніж в місті посеред бетону. Слухай, Олексій…

Водій автобуса трохи знизив швидкість. Входив у поворот, викрутивши кермо. Я дочекався, поки він закінчить свій маневр.