10

Еван приніс майже непритомну дівчину в тренувальну кімнату, та посадив її на стілець. Він прив'язав її до стільця, тіло Синтії вже не слухалось її. Офелія одразу зайшла в кімнату, доки друзі Евана стояли в коридорі, спостерігаючи за всім через спеціальне скло вбудоване в стіні. 
-Це нас не втримає. - не людським голосом сказала чорноока спостерігаючи за діями рудоволосої. Світло почало мерехтіти, іноді навіть з'являлись іскри 
-Є спосіб якось її врятувати? - запитав Еван в Офелії, сподіваючись, на хоч якийсь шанс.
-Тільки якщо до її розуму ще не добрались. - попередила жінка. - Ми можемо запустити тебе до неї в розум, так ти зможеш вияснити чи поглинули вони її, чи ні.
-Але як це? Як я дізнаюсь?
-Ти зрозумієш. Я можу впустити тебе в її свідомість і ти будеш казати мені все що там бачиш, буквально все. Ти повинен будеш найти Синтію в її розумі, і думаю тоді вона скаже, що нам далі робити. Якщо буде якась небезпека ти скажеш і я одразу витягну тебе з неї. Згоден на такий ризик? 
-Так. -без долі сумніву відповів зеленоокий.
-Тоді торкнись її голови і заплющ очі, я впущу тебе. - сказала вона, доки Синтія всіма можливими методами намагалась розірвати мотузку. Офелія поклала руки на їхні голови і закрила очі, тоді обидва наче впали в транс.

Відкривши очі Еван побачив навколо себе білу засніжену холодну пустелю.
-Навколо сніг, це щось схоже на пустелю, нема ні дерев нічого. Хоча... Я бачу вдалині будинок. - помітивши ледь зрозумілий образ будинку сказав Робінсон.
-Йди туди, думаю ми знайдемо її там. -почувши вказівки Еван попрямував туди. Їхні друзі з переживаннями, нічого не розуміючи спостерігали за цим всім. Було дуже багато питань, але вони, навіть не знаючи ситуації розуміли, що зараз краще відкласти їх.
-Я біля нього. Це величезний будинок у світлих тонах. Я заходжу. - сказав він і штовхнув великі дерев'яні двері, картина всередині його шокувала. Там не було кімнат, сам будинок був наче оболонка, в середині не було стін, меблів, крім одних. Посеред будинку стояло крісло схоже на трон на якому сиділа дівчина з чорним волоссям опустивши голову. А навколо лежало десятки трупів. Навіть через мляве світло з вікон, Еван зрозумів що на троні сидить Синтія. -Я її бачу, вона сидить на якомусь троні, а навколо неї купа трупів.
-Еван? - почувся її голос і вона підняла голову, її очі з чарівних блакитних перетворились на червоні, які були схожі на очі тих потвор. 
-Я прийшов тебе врятувати. - сказав він і почав підходити.
-Стій там, ти спізнився, мене вже не врятувати. - голосно сказала вона 
-Їх ще нема, ще не все втрачено. -дівчина встала і попрямувала до нього.
-Помиляєшся. - сказала Синтія в двох метрах від нього. -Все втрачено. - сказав в цей момент нелюдський голос і змахнув рукою, двері зникли, Евана схопило два трупи і не відпускало. Залишилась тільки темрява. 
-Офелія, випусти мене. - кричав він, але вона його не чула, темрява поглинала його. Світло, з'явилось світло, Еван відбився від трупів і пішов на світло, то виявились двері які вели в сад.
-Еване, тобі треба тікати звідси. - повернувши голову він побачив кохану. 
-Це ти, це справді ти? - він обняв її.
-Так, це я, в нас мало часу. Еване, мене вже не врятувати, вони захопили все. - почала вона взявши його за щоки. -Слухай мене уважно. Евіли зникають, якщо тіло раптово помирає, вони тоді не зможуть переміститись ще в когось. Я їх стримаю, а тобі доведеться мене вбити 
-Ні, ні, я не хочу тебе втрачати. - по їхнім щокам пішли сльози.
-Я теж, але така наша доля. Еване, дякую за ці останні дні. Я дуже сильно тебе кохаю. І надіюсь ти будеш щасливий. - позаду, ще в темних дверях почувся нелюдський крик. -Ти повинен йти.
-Я кохаю Тебе, і завжди кохатиму. - сказав він і поцілував її, але в ту ж секунду вона підняла його в повітря, а він побачив як Синтію затягує темрява.