4

Вони вирішили що Еван поживе тут, а Мартін буде час від часу приїжджати.  Хлопцю виділили кімнату, невелику повністю в білому кольорі.  
-З завтрашнього дня, ми почнемо тебе тренувати. А сьогодні відпочивай, їжу будуть приносити спеціальні люди, якщо відчуєш як вони намагаються захопити твоє тіло, натискай на цю кнопку. Якщо вони починають контролювати твоє тіло, то ти можеш щось зробити іншим, тому ми маємо знати. - сказала Офелія і покинула його, залишивши сам на сам зі своїми думками. За сьогодні з ним сталось багато чого, він зрозумів що він не божевільний, що він може зникнути, що дівчина яку він кохає якась істота подібна до тих хто намагається взяти його тіло під контроль. Він хоче її побачити, поговорити, та він знає що зараз ще рано. Його телефон завібрував, це дзвонив Кріс. Еван вирішив, що можна відповісти 
-Нарешті ти відповів, не можна так робити. - трохи розлючено сказав Робінсон.
-Вибач, просто я.
-Не парся, ми знаємо. Еліс нам сказала що ти сильно захворів і тебе поклали в якусь приватну клініку. Вона сказала що ти кілька днів не міг навіть пальцем поворухнути. Як ти, бро?
-Вже краще, але думаю я досить довго не зможу ходити до коледжу.
-Головне здоров'я, коледж почекає. До речі, як у вас там з Еліс, що сталось на вечірці? Вона нічого не розказала Лінді, а нам цікаво.
-Це секрет. - вирішив відповісти Еван. - Можливо скоро дізнаєтесь. Добре, мені треба йти здавати аналізи, завтра напишу. 
-Одужуй. - тільки й сказав Кріс.

-Я і сам не знаю, що між нами. - сам собі сказав Еван і вирішив прогулятись, до вечора було ще кілька годин, тож він вирішив вийти подихати свіжим повітрям. Будівля знаходилась біля озера та посеред лісу. Охоронці що стояли на вході його ге не зупинили і він пішов до озера та сів на кладку звісивши ноги вниз, зараз ще тепло, але скоро почнуться дощі й холод.
Глибоко в душі він боявся, боявся загинути, в нього було розуміння, що захопивши його тіло вони спробують всіх вбити, і цього він боявся. 
-Цього бояться всі. - відповів знайомий голос позаду нього, він обернувся і не зміг стримати усмішки. -Ти ж не думав, що я буду тебе уникати, я не ти. - спокійно сказала вона і Евану стало соромно за свої дії.
-Вибач, за те що намагався вбити, і за те що уникав. - сказав він подивившись на воду.
-То був не ти, не хвилюйся я це розумію. - сказала вона і сіла поруч. Дівчина була вдягнута в теплу коричневу кофту, чорні джинси та кросівки. Хлопець подивився на її кофту. -Що? Я по вечорах завжди мерзну. 
-Я нічого не кажу. - усміхнувся Еван. - Скільки в мене шансів, думаю ти не станеш брехати.
-Нема жодних. - сказала правду Синтія. -Вони не зможуть тебе витренувати так, щоб коли вони являться тобі в справжньому вигляді ти міг з ними впоратись.
-Я приречений? - гірко запитав він.
-Якщо будеш старатись, боротись, шанс може з'явитись. Але зараз ти не це не настроєний, того я кажу що шансів нема. Твоя голова забита іншими речами, і це тобі заважає. Біль не єдина проблема, зараз ти її  відчуваєш, але потім вона буде завжди, біль біде частиною тебе і тобі доведеться або боротись або здатись, якщо вибереш друге, все закінчиться, вони стануть тобою, а ти станеш ніким.
-І вони почнуть вбивати.
-Такі реалії. Еване, я не знаю чому вони вибрали тебе, але... - вона встала. -Надіюсь ти будеш боротись. - вона почала йти. Хлопець просто опустив голову, а потім раптово подумав. "Як вона дізналась про що я думаю?" - Я думки читаю. - сказала вона не зупиняючись.
-Тобто ти знала що ти мені подобаєшся? - повернув до неї голову хлопець, вона на секунду зупинилась, а потім втекла до будинку, викликавши на обличчі хлопця усмішку.