2

Кілька днів Еван відмовлявся виходити з дому, навіть коли друзі йому писали, або випитували він нічого не відповідав. Еліс ні разу не написала. 
-Еване, що сталось на вечірці, чому ти не хочеш виходити з дому? - зайшов до сина Мартін.
-Що сталось? Я їх чую, вже дуже довго я чую ці силуети, вони хочуть вбивати. Я ледь не задушив кохану дівчину. Я небезпечний для людей. - не витримав хлопець і розказав все.
-Сину, чому ти не розказав раніше?
-Ти б заборонив виходити, а я не хотів цього, але думаю варто було б. Тим паче... - хотів продовжити, та в кімнату постукала помічниця Мартіна.
-Заходь. - сказав батько.
-Пане Робінсон, прийшло 5 людей, кажуть хочуть бачити Евана. - сказала жінка.
-Хто вони? - запитав хлопець.
-4 невідомих, одна твоя однокласниця Еліс. 
-Розказала. - сказали голоси й зразу відчувся легенький біль.
-Не впускай їх. - відповів хлопець.
-Вони сказали що не підуть, доки не побачать тебе. 
-Я поговорю з ними. - сказав Мартін похлопавши сина по спині і пішов до гостей. Еван одразу виглянув в вікно, через яке було видно вхідні двері.  Відкривши двері перед Мартіном показались три високих чоловіки в чорних костюмах, в кожного були різні риси обличчя, але однаково чорне волосся та карі очі. Жінка була вдягнута в чорний костюм, мала руде кучеряве волосся та карі очі, на вигляд років 40. Еліс була вдягнута в джинси, чорне худі та конверси.
-Вітаю пана Робінсона. - сказали всі в унісон.
-Мені шкода, але ви не зможете побачити Евана.
-Містер Робінсон, але .. - хотіла сказати Еліс, але чоловік її перебив.
-Я чув, що сталось на вечірці. Еліс, вибач моєму синові, в нього важкий психологічний розлад, через це він так вчинив, та... - на цей раз його перебили.
-Ви думаєте він божевільний? - перебила його дівчина серйозно задавши питання. -Ви справді так думаєте? 
-В якому сенсі? Цей діагноз поставили лікарі.
-Вони не бачили, того що бачу я. - сказала Еліс. -Він не божевільний, ці люди йому допоможуть, впустіть їх, вони вам розкажуть те, в що ви можливо навіть не повірите, але є шанс ще врятувати Евана. Довіртесь мені, благаю. - побачивши надію в її очах Мартін погодився. 
-Добре, я вас впущу.
-Так би одразу. - невдоволено сказала жінка і зайшла. -Ти не йдеш? - запитала вона в Еліс.
-Допоможіть йому. - тільки й сказала дівчина і розвернувшись пішла заглянувши в вікно, з якого виглядав Еван, побачивши його вона відвернулась і пішла. 

-Ну і навіщо ти їх впустив? - невдоволено сказав Еван сівши на ліжко.
-Як давно ти почав їх чути? - запитала жінка 
-Ти їм розказав? 
-Я нічого не казав. - теж здивувався Мартін.
-Не важливо як ми дізнались, відповідай. - перебила жінка.
-Трохи більше ніж місяць тому. 
-Приклич їх. - наказним тоном сказала вона
-Ви про що?
-Еване, вони не просто фантазія, вони реальні, і вони намагаються захопити твоє тіло, тому ти відчуваєш біль. - коротко пояснила вона. -Вони завжди поруч, вони в тобі, просто поклич їх.
-Прийдіть. - якось невпевнено сказав він і моргнувши побачив навколо силуети, злякавшись він аж відсунувся.
-Вони тобі не допоможуть. Ти вже наш - сказав один з них і наче пройшов крізь нього, очі Евана одразу стали чорними, а біль повернулась.
-Аааа.
-Ви ж не бачите цього, так? - запитала вона в чоловіка.
-Ви про що? - підбіг він до сина, а жінка дала йому браслет, одягнувши який, він побачив чорні очі сина, чорні вени.
-Вони не його фантазія. - сіла вона біля хлопця діставши з кишені шприц і швидко вколовши його хлопцю, який невдовзі прийшов до тями. -Вони реальні, і небезпечні. 
-Хто вони? - досі не в силах повірити що він нормальний запитав Еван.
-Я розкажу більше коли ти поїдеш до нас в центр, там ми спробуємо позбути тебе них.
-Я згоден. 
-Тоді поїхали зараз, ми і так втратили багато часу. 

Вони поїхали далеко за місто в якийсь сучасно обладнаний будинок.