87: Суддя і соус

За стінами “Золотої Шкварки” нарешті спала ейфорія після нагородження Фіалки. Але в залі суду—на відміну від камерних святкувань— царювала справжня напруга. Окрім прес-конференцій та побратимів-гурманів, усі, хто мав бодай найменший стосунок до кухні: від офіціантів із соусами до працівників лабораторії, зібралися на справжній кулінарний суд.

Прокурор, звичайно, був під кутом. Він уже вступав до справи як «риба в олії» — смачив усе в доказах до межі: зуб — не його, картопля-попіл — не співучасниця, навушник у кефірі — не тому, хто очікував таку підказку. Похмуре обличчя – і його відчуття, ніби він заблукав у власній кулінарній інтризі.

І тоді вийшов суддя — у строгій мантії, тримаючи в руці довільно обрану фарфорову сковорідку. Здавалося, що кожен відтінок на її поверхні — важливий як свідчення.

— Хто замішаний у фарші — хай кидає першою сковорідкою! — голос його прозвучав мов виклик. — Тарілки говорять, соуси шепочуть — але справжня відповідь щодо участі — в руках тих, хто стоїть перед нами.

Був короткий момент, коли в залі вимовити щось — означало наврочити, руками підносити. Але потім суддя додав:

— Бо якщо тебе більше немає у фарші — ти не причетний.

Хтось помітно перевів подих. Соуси притихли, тарілки перестали жалібно виблискувати. І лише Фіалка стояла на сцені з холодом у погляді — її рішення вже точилось у тиші:

Вона мовчала, ніби зважувала кожне слово. Потім повільно взяла сковорідку — не для кидка, а для того щоб підняти її перед собою — і сказала:

— Я бачу кулінарного сноба…
…Того, хто додавав соус № 5 не просто для смаку — а щоб замаскувати істинну природу речей. Того, хто спеціями приглушував голос правди, і робив свій інгредієнт найсмачнішим — навіть якщо це означало вбивати її аромат.

Вона торкнулася краю сковороди:

— Той, хто так завзято гаїв США (створення унікального смаку), і прибрав усі сліди критики — саме він займався нутрощами кулінарної змови.

Її слова залунавали вічним ехо — і стало зрозуміло, що вона говорила про головного сомельє Арчібальда. Він, що гордився нюхом, що називав себе естетом, — мав доступ до всіх соусів. Саме він, мов тінь у кулінарній студії, змінював рецептуру, додавав інгредієнти, перекручував факти — і, зрештою, замінив справжній смак на отруту правди.

Фіалка продовжила, уже більш наполегливо:

— У ніч, коли шеф редагував свій останній рецепт і тримав у руках лист любові — він був поруч. Той, що пробував йому розслабитись — додав у трюфельне масло потужну суміш допінгу. Це призвело до зупинки дихання під специфічним ароматом…

Зала завмерла. У цю мить Арчібальд похолов: соус № 5 — це був не просто соус. Це був інструмент. І він — головний фігурант.

Суддя підвівся, і голос, мов гудок корабля, завершив справу:

— Сомельє Арчібальд — чи визнаєте ви свою вину? — коротко кинув він: це не про соус. А про трагедію, коли смак вбиває мораль.

Арчібальд опустив голову, здавалося — слабкість огорнула його:

— Так. Це був я. Я хотів знищити правду, щоб врятувати свою репутацію. І я не відчув межі.

Суддя всміхнувся, суто офіційно і водночас — як той, хто повертає справедливість:

— У цьому випадку смак правди — переміг над смаком зради. Соус № 5 втратив свою маску. І ми поклав цей вирок на тарілку справедливості.

Аплодисменти пролунили, деякі обличчя опустилися вниз, як тарілка, яку обійшли стороною. Фіалка ж махнула сковородою в бік залу:

 — Інакше — швидка подача…

Її репліка — як згаслий штрих кулінарного генія. І навіть суддя дозволив посмішку:

— І нехай соуси надалі варяться чесніше. А стенди — не ховають правду під тиском кухонь.

Тиша. І потім — гімн кухарів, свист чарок й аромат змінених обставин. Зала рушила, закінчивши драму. Але Фіалка стояла — і бачила далеко: де тарілка, де соус — там завжди живе не просто інгредієнт, а історія правди. А сьогодні — вона її виловила і піднесла світу: сковорідка — останній вирок.