86: “Пельмень у законі”

Затамоване́ дихання залу, пухкі кулі повітряних куль, що трохи підстрибували над аркою ресторану «Золота Шкварка», і все місто зібралося — як на прем’єрний показ, але не кіно, а справжнього детективного спектаклю. Усередині — заставлений світський зал, освітлений софітами, а поміж ними — зростаюча кохана багатьох, але ще більше — гостряка правди: Ярослава-Фіалка. Сьогодні її урочисто називали «Почесною слідчою з пельменології», і навіть бліве освітлення камер не могло затьмарити сяйва в її очах.

Все почалося як банальний голод — закінчилося, як хитромудрий трилер. Тепер же усі думки — лише про меседж «справедливість». Нагороди стояли на столі поряд з позолоченими виделками: медаль, сувій і… панорамна світлина на стіні слави, де поряд з портретом Гастона і лососевим тартаром — тепер і її знімок у урочистому одязі с кільцем та мікрофоном.

— Я… — вона робила кілька миттєвих пауз, наче перевіряла, чи дихає зал. — Я ж просто хотіла поїсти… — промовила, і зал затих, немов почув власний подих. Від її слів пахло щирістю, а відлуння камер здавалося новим пасажем у її біографії.

— А вийшов — трилер, — з посмішкою підтримала Параскева, яка, сховавши руку в кишеню, додала: — Але, як виявилось, найкращий детектив виходить не з дерева, а… з пельменя!

Зала затихла. Діти підперли шумом камери. Параскева стримано усміхалася — і для них вона вже була не просто помічницею слідчої, а співучасницею цієї неймовірної кулінарної драми.

— Сьогодні ми назвемо не просто ім’я слідчої… — пролунало з динаміків. — Сьогодні ми назвемо ту, хто показав: правда може ховатися під шаром тіста, вичісана серед фраз «не стоматологічний зуб», «живі овочі», «озвучений хліб»… Бо справжній детектив — це не той, хто вирішує пару злочинів. А той, хто вчить місто міряти блюдо і душу одними і тими ж терезами.

Журналістські диктофони пищали, люди пересувалися ближче до сцени. Усі чекали, кого ж назве міська рада — засвідчивши не просто участь, а власну повагу.

— Від імені міста і гастросцени… — звучала офіційна мелодія. — Ми присуджуємо титул… смачно продумано… Почесній слідчій з пельменології — Ярославі-Фіалці!

Аплодисменти злилися в вигуки «Браво!», свист, сміх і стрекіт камер. Фіалка отримала свій перший букет і нагороду — медаль із пельменем, що сяяв, немов золоте сонце.

— Це… несподівано, — її губи тремтіли — не від холоду, а від радості. — Я просто… хотіла поїсти…

— …але знайшла більше, ніж свій апетит, — додала Параскева крізь серпанок сміху, — і відкрила нам рецепт трилера, де головним інгредієнтом — правда.

Ще кілька секунд — і Фіалка стояла перед друкарем-стендерами місцевих газет: «Героиня пельменного трилера», «Їжа правди», “Слідча з ситим шлунком”.

Але за цим бенкетом зручностей стояли хвилюючі питання, які щойно прокинулися:

• Хто вбив шеф-кухаря?
   
• Чому шеф готував пастку зі стравами, які мали замаскувати його смерть?
   
• Чи справді злочин був зумисним — або це було кулінарне побереження, надто гостре для одного разу?
   

Фіалка поглянула на тарілку перед собою — на ідеально сформований пельмень, без сторонніх фрагментів, хрумкий, рівний, з одною лише темною ноткою фаршу. Вона кивнула:

— Це — початок нового шляху. Я не зупинюсь, доки ця справа не названа і все не стане на місця. І я вірю: правда схована там, де найменше чекають її — у нім мольйоні форми.

Її промова не забулася на ранковому ефірі. Сьогодні добре не йти просто поїсти. Сьогодні треба вшанувати — але не забути найголовнішого: силу смаку, яка потроху перетворилася на резонанс правди.

І хоч сцена лишалася святковою, Фіалка вже потай думала: “як тільки зійдуть кульки, мені доведеться пройти ще довшою стежкою.” Бо істина — із ножем, виделкою, ложкою — приходить лише тоді, коли ймовірність правди гірша навіть за добре приправлений соус №5.