50: Кулінарні привиди

«Золота Шкварка» завмерла у нічній тиші, яка, як з’ясувалося, була доволі галасливою. Бо щоночі хтось… шепотів. І цей шепіт не належав ані офіціантці Аллі з нічної зміни, ані вентиляції (яка теж іноді шепотіла «звільніть мене»). Ні, це був шепіт із потойбіччя. Гастрономічного.

— Солі мало… — тягнувся голос із комори, де зберігались спеції.

— Це шеф! — сказала кухарка Валентина, хрестячись половником. — Він повернувся, щоб доперчити!

Після трьох ночей масових свідчень про силуети в білих фартухах, про візерунки від тіста, які самі з’являються на столі, і про лопатку, яка пересувалась без втручання людини, Фіалка вирішила: пора брати справу в свої руки — і спальник.

— Я залишусь тут на ніч, — сказала вона. — Якщо це дух, то він зі мною поговорить. Якщо це тісто — я з ним ліпитиму.

Ресторан уночі мав особливу атмосферу: суміш кулінарної меланхолії і жирного духу з витяжки. Фіалка сиділа в залі, попиваючи каву з термоса і спостерігаючи за кухнею. До другої ночі — нічого. До третьої — рух.

— Пельмені… — прошепотіла вона. — Вони… ворушаться?

На великій дерев’яній дошці, де зазвичай ліпили пельмені, десяток білих тіствяних тільців почали рухатись. Не стрибати, не кататись, а повзти — повільно, рішуче, з логістикою військового маневру.

— Це не кулінарія… це вторгнення, — подумала Фіалка.

Один пельмень впав зі столу. Інший змінив форму на… серце?

— Ви що, романтики з того світу? — шепнула вона, розгортаючи блокнот.

Запис: «Пельмені рухаються. Самостійно. Можливо: полтергейст. Можливо: кулінарний привид. Симптоми: спеції на підлозі, шепіт, рух тесту. Мета — невідома. Зміст — символічний. Питання: чого вони хочуть? Соусу? Помсти? Любові?»

Фіалка присіла поруч з одним із пельменів, що, здавалося, обирав напрямок. Раптом у темряві почулось:

— Не забудь лавровий лист…

Фіалка не закричала. Вона дістала ручку. І записала:

«Привиди кухні активні. Наступна фаза — контактування через їжу. Можливо, дипломатичні перемовини через борщ?»

Ніч завершилась із ранковим шепотом вітру і враженням, що вся ця історія вже не просто гастрономічна. Вона — паранормальна. І пельмені — це не межа.