28: Сповідь котлети

Понеділковий обід у «Золотій Шкварці» почався, як завжди: з надією, що цього разу нічого не вибухне, не пищатиме й не кричатиме зі страви. Усе йшло гладко. Пельмені — круглі, суп — гарячий, офіціантка — без стресу.

Аж поки не подали котлету.

Клієнт, бухгалтер на пенсії, встиг лише прокоментувати:
— Як гарно тримає форму… — як котлета зробила пух. Не вибух, не виверження — швидше культурний протест. Із середини вилетіла маленька флешка в обгортці з фольги.

— Це не моє, — одразу заявив м’ясник Борис, оглядаючи тремтячими руками свою котлетну лінію. — Я котлети роблю щодня, з любов’ю. Але ця — не моя. У неї очі підозрілі.

Флешку вставили в ноутбук, спеціально винесений зі службового входу (бо минулого разу офісний завис після слова «трюфель»). На екрані з’явилось обличчя. Знайоме. З утомленими очима і фартухом з вишивкою «Без паніки — я шеф».

— Якщо ви бачите це відео, значить, я вже пішов у світ без пательні, — почав шеф. — Я мусив зізнатися. Те, що ви їли останні два тижні... то були пельмені з... тофу.

Груповий зойк.

— Я знав, що це неправильно. Я зрадив традиції, бабусю Марію і спонсора з м’ясокомбінату. Але я втомився. Втомився жити в м’ясі.

Параскева впала на стілець. Фіалка відклала блокнот. Котлети більше не здавалися такими безневинними. У залі — тиша, яку міг розірвати лише… другий вибух. Але цього разу — лише моральний.

— Він додав до пельменів… тофу, — повторила офіціантка, як вирок.

Фіалка все ж записала:

«Флешка в котлеті. Шеф. Зізнання. Тофу — кулінарна зрада. Мотивація: втома, самотність, можливо — веганська просвітленість. Пельмені — вже не ті.»

У кутку, в акваріумі, навіть окунь зневажливо відвернувся. А це вже — діагноз.