21: Риба мовчить, як свідок

У самому серці ресторану «Золота Шкварка», навпроти бару, де коктейлі подавалися з м’ятною гілочкою і драмою, стояв акваріум. Величезний, із підсвіткою кольору «м’який лимон», і в ньому — окунь. Не простий, а видатний. Сіро-зелений, з поважним виразом обличчя і ледь помітним нахилом хвоста, який свідчив про внутрішній конфлікт або надмірну кількість планктону.

— Він був тут, коли все сталося, — заявив бармен Іван, натираючи склянку до дзеркального блиску. — Він єдиний, хто не панікував. Я думав, що він просто дурний. А тепер підозрюю — стратег.

Фіалка підійшла ближче. Окунь дивився в одну точку, як досвідчений психотерапевт, якому не платять, але він все одно слухає.

— Він щось приховує, — сказала вона, сідаючи навпроти акваріума. — І це не кістки.

Протягом п’ятнадцяти хвилин Фіалка сиділа нерухомо, спостерігаючи за рибою. У її голові лунали слова з кулінарної передачі: «З рибою треба ніжно. Інакше вона закриється назавжди».

— Він точно щось бачив, — прошепотіла офіціантка Лілі. — Він завжди висить біля тієї частини акваріума, де видно кухню. Особливо, коли хтось кладе щось під плиту.

Ріко, кіт, підскочив на барну стійку і теж втупився в окуня. Почав шипіти.
Риба навіть не кліпнула.

Фіалка витягла блокнот і зробила запис:

«Окунь — мовчазний свідок. Підозра: спостерігає за персоналом. Можливо — шпигун. Варто перевірити: чи не зашифрований у лусці рецепт?»

Бармен похитав головою:

— У нього погляд такого рибного ветерана, що мені здається: він тут ще з першого ремонту. І, здається, його нічим не здивує. Навіть зубом у пельмені.

Фіалка усміхнулась:

— Але мене — здивує, якщо він завтра зникне.

Вона знала: мовчання — це теж відповідь. А в Жужманці навіть риба може знати більше, ніж поліція.