11: Моя сукня і два трупи

Ярослава-Фіалка завжди вважала, що сукня в горошок — це універсальний вибір: підходить і на побачення, і на похорон, і на випадкове розслідування в ресторані зі зниклими людьми та пельменями зі смертельним присмаком. Власне, саме на останнє вона й одягла її сьогодні.

Коли червона пляма з’явилась на плечі, Фіалка спочатку подумала: кетчуп. Але не з тарілки, а… з повітря.

Вона підняла очі. І побачила його — другого трупа.

Тіло хостеса, худенького хлопця з акуратною зачіскою та голосом, який завжди звучав як оголошення про спецпропозиції, знайшли у кімнаті для спецій. Обгорнуте в фірмове простирадло з логотипом «Золотої Шкварки», він лежав між коробками з куркумою та мішками кориці — наче останній елемент складного рецепту.

— У нього на грудях пляма від соусу, — констатував один із поліціянтів. — І щось на зразок… записки?

Витягли. На клаптику фольги було нашкрябане: «Він не витримав лавровий лист…»

— Це не просто ресторан, — прошепотіла Фіалка, витираючи кетчуп зі свого горошку. — Це гастро-бойовик з елементами трагедії. І трохи мелодрами.

Параскева з’явилася поруч, з ковдрою, термосом і коньяком у пляшці з-під компоту. Вона окинула тіло оком, що бачило більше серіалів, ніж конституційних прав.

— Слухай, якщо тут труп на трупі, — сказала вона, — то або це прокляття, або маркетинг.

У кімнаті спецій запах був настільки насиченим, що навіть слідча собака, яку випадково привезли замість криміналіста, почала чхати й демонстративно сіла біля розмарину.

Фіалка занотувала у свій блокнот:

«Другий труп. Простирадло — зброя чи симбол? Кетчуп — алібі чи деталь дизайну?»

І подумала: ще один труп — і доведеться вимагати гонорар. Або щонайменше — нову сукню.