2: Пельмень смерті

Пельмень лежав на тарілці, як самодостатній герой кримінального роману — ледь підрум’янений, глянцевий, з листочком базиліку, що нагадував шапочку для купання в дорогому СПА, куди він, вочевидь, ходив до загибелі.

— Він має виглядати мертвим, — пояснив шеф-кухар, чоловік із зачіскою, як у швейцарського годинника. — Це концепт. Це висока кухня. Це пельмень — репліка на безглуздя буття.

Офіціант подавав страву з таким обличчям, ніби щойно власноруч попрощався з усіма родичами тієї телятини. Навколо звучала легка італійська музика, а світло падало точково, як при поліцейському допиті.

Ярослава-Фіалка уважно вдивлялась у пельмень.
Їй не подобалась висока кухня. Вона ще з дитинства вважала, що їжа повинна бути або смачною, або не пускати пару візуально. Її серце починало тривожно калатати, коли в рецепті траплялися слова типу «фумігація» або «акцент з ревеню». Але зараз вона була зачарована.

Вона відрізала шматочок.
Повільно, як у фільмі про любов і помсту.
Поклала в рот.
Посмакувала.
І тут… хрусь.

Це не був горіх. І не спеція. І навіть не недбало покладений перець-горошок.

У роті щось клацнуло, ніби швейна машинка в момент змови. Ярослава-Фіалка витягла з пельменя маленький предмет — твердий, білого кольору. З характерною формою.

Це був зуб. Людський. Можливо — ікло, можливо — мораль.

В залі запанувала мовчазна тривога. Фіалка застигла з вилкою в руці. Її тіло залишалось на місці, але мозок уже збирав валізи, кидав кота Ріко у рюкзак і шукав алібі в Google.

— Це… це частина декору? — запитала вона офіціанта.

Той поблід. Подивився на шефа. Шеф відвернувся. Базилік скоцюрбився.

Ідеальний обід перетворився на ідеальне алібі.
А пельмень — на головного підозрюваного.