1: Я і мій апетит

Ярослава-Фіалка Пупенко прокинулася о сьомій сорок п’ять, хоча її внутрішній будильник останні кілька місяців стабільно дзвонив о дев’ятій п’ятнадцять. Здавалося б — дрібниця, але саме з таких дрібниць починаються глобальні катастрофи. Наприклад, світові війни, епідемії грипу й невдалий макіяж на паспорт.

Щось було не так. У повітрі витало передчуття: або апокаліпсис, або брак калорій.

Погляд Ярослави-Фіалки упав на холодильник. Там, як і в її особистому житті, було глухо, холодно і нічого смачного. Банка оливок без кришки, шматок сиру, що пережив три вибори, і пластівці без надії на молоко.

Її шлунок стискався в знак протесту, а очі мимоволі згадували сон: пельмень. Один-єдиний, ідеально зліплений, трохи блискучий, із виразною аурою вищої гастрономії. І з лицем. Схожим на старого шеф-кухаря з телевізора.

— Це знак, — сказала вона вголос, але тихо, бо кіт ще спав.

Не зволікаючи, Ярослава-Фіалка натягнула свій леопардовий халат з капюшоном, який свого часу подарувала їй подруга, що втекла до Болгарії шукати кохання й закінчила інструктором з Zumba.

Погугливши «де поїсти пельмені як у Парижі, але в Жужманці», вона натрапила на рекламу нового ресторану — «Золота Шкварка». Заклад обіцяв «пельмені по-міланськи з натяком на ліричну трагедію у фарші».

Саме туди й попрямувала героїня, не підозрюючи, що сьогодні їй доведеться з’їсти не тільки пельмень… а й свою наївність.